Найвразливіші. Як допомогти бездомним: досвід волонтерів у Києві
І чому не можна закривати очі, проходячи повз них. Нещодавно організація БЕZ ДОМУ "прогриміла" через смерть Олексія Кучапіна. Розповідаємо про їх повсякденну діяльність — повернення тих, хто втратив житло, до нормального життя
В Україні можна нарахувати десятки благодійних організацій. З недавніх пір інтерес до однієї з них — "Будинок милосердя", зріс в рази через новини про смерть Олексія Кучапіна. За кілька днів до початку подій я дізналася про цю людину заочно, на одному з інтерв'ю. Коли ще нічого не віщувало біди і сплеску інтересу навколо подібних організацій, я сама ненадовго стала частиною благодійної акції. Нова, поки що маловідома організація БЕZ ДОМА існує близько року. Незважаючи на те, що команда активістів нечисленна — до 10 осіб, вони встигли допомогти вже десяткам людей, історії яких постійно висвітлюють. Але про це — після. Щосуботи, о 14:00, у Києві, біля Південного вокзалу волонтери БЕZ ДОМА годують нужденних. Потрапити на акцію може будь-хто: всю інформацію залишають на своїй Facebook сторінці. Там же команда регулярно публікує список того, що можуть принести волонтери на акцію. Це можуть бути фрукти або солодощі, іноді — продукти, іноді — одяг.
Як журналіст я вирішила відвідати одну з таких акцій, щоб розповісти тим, хто жодного разу не брав участі в подібних заходах, як це.
Черга нужденних виглядала чималою — вона розтяглася майже на всю привокзальну площу. Забігаючи вперед, я скажу, що в цей день вдалося нагодувати близько 270 осіб, хоча рік тому ця цифра не перевищувала і 50. На пластикових тарілках, у яких роздавали порції — картопля з м'ясом, салат, варені яйця і навіть торт — досить поживний обід.
— Хто готує їжу, яку ви роздаєте?
— По різному. Гаряче ми найчастіше купуємо, велика каструля картоплі з м'ясом обійшлася нам у 3 тисячі, решта — бутерброди, варені яйця, салати, ми майже завжди готуємо самі. Сьогодні більшу частину їжі принесли підписники.
БЕZ ДОМА — молода організація: "Ми стихійно з'явилися і діємо теж стихійно", — кажуть вони. Хлопці не тільки роздають обіди нужденним, а й допомагають їм повернутися назад у суспільство: лікують хворих, відновлюють документи, селять під дах. На роздачу прийшов Андрій, якого вилікували від гангрени, поставили на ноги — і в прямому, і в переносному сенсі. Він прийшов на акцію не як нужденний, а як один з волонтерів: тепер чоловік знімає кімнату в гуртожитку і працює. Відновлювати документи йому допомагали Лена і Оля — юристки. Зараз цим займається ще й Соня Кордонець. Вона працює юристом під егідою ООН, але до цього провела 3 роки в Лівані, де також допомагала біженцям з документами, знає 8 мов, а БЕZ ДОМА допомагає безоплатно, як і інші члени фонду.
— Ми намагаємося забирати людей з вулиць, людей, даємо можливість десь влаштуватися, знайти житло, — пояснює Анна Давиденко-Немченко, яка на власному автомобілі часто возить бездомних в лікарні, притулки, за документами. — Іноді дівчата приїжджають серед тижня, беруть участь у поселенні людей, відвозять їх до лікарень. Якщо ситуації дійсно патові, ми думаємо, де розташувати цю людину, де її помити. Тоді ми звертаємося до "Дому милосердя", і поки ми працюємо над документами, хворі живуть там. Взагалі не тільки ми забираємо людей, є безліч інших волонтерських організацій — нас вагон і маленький візок. Найчастіше ці організації релігійні, а БЕZ ДОМУ — ні, і в цьому наша відмінність.
— Що ви робили, поки був карантин?
— Ви собі не уявляєте, що тут було в період карантину. У звичайний час на вокзалі люди можуть знайти підробіток або попросити милостиню біля церкви. На карантині цього всього відразу не стало, і люди з усієї округи, яким нікуди було подітися, прийшли сюди, адже більше було нікуди. Поліція ганяла їх з вулиці, вокзал був закритий. На площі навіть познімали лави, щоб вони тут не спали. Це було страшно. У карантин ми додали ще один день годування, возили воду, їжу, і щось, щоб вони могли зігрітися. Багатьох ми забирали звідси, відвозили в квартири "Дому милосердя", які знімав вже покійний Олексій Кучапін.
Чому люди стають бездомними?
Поки подружжя Діма і Таня роздають нужденним порції, я розмовляла з Сонею Кордонець.
Вона розповіла, що багато хто з тих, хто приходить на акції, живуть так через те, що виявилися без документів. Вони або були загублені, або їх у людини взагалі ніколи не було:
— Причин насправді дуже багато: є люди ще з радянськими документами, а є і такі, які втратили їх під час переїздів у 90-ті, коли розвалювався Союз. Тоді ж було багато випадків, коли люди, виходячи з в'язниці, виходили звідти без документів. Деякі просто не встигли вчасно зробити паспорт, — з цією категорією Соня працює, допомагаючи їм отримати документи.
Але крім втрати документів, є й інші причини такого способу життя:
— Тут, якщо ви звернете увагу, більшість — психічно хворі, — додає Анна, — Вони абсолютно нешкідливі, але їх ніхто не візьме на роботу.
Поки я розмовляла з Ганною і Сонею, їжу роздавати закінчили. Наступний етап — одяг. Черга плавно перемістилася на іншу сторону, перетворившись на натовп.
Тим, хто прийшов, постійно нагадують про необхідність тримати дистанцію, і вони слухаються, але менше, ніж за хвилину, натовп знову починає ущільнюватися. Багато розійшлися, прибравши, до речі, за собою пластиковий посуд. Ті, хто залишилися, можуть розраховувати на нову кофту, джинси або взуття. Віддати свій одяг в організацію може будь-хто, але волонтери просять: "Приносьте сезонне — інше нам нікуди складати", — хлопці тільки шукають, де можна орендувати недорогий офіс або склад в околицях Південного вокзалу, а поки майно фонду вони ділять між собою і зберігають у себе вдома.
Які можуть бути ризики, коли ти маєш справу з бездомними?
— Анно, Вам не страшно заразитися туберкульозом, гепатитом при близькому контакті з ними? Адже це поширені хвороби серед людей, що живуть на вулиці, і ризик досить високий, до того ж, на вас можуть напасти.
— Вони не нападуть, тому що бездомні, як правило, фізично ослаблені. Інша справа — хвороби. Але це ризик 50/50, — знизує плечима Анна. — Іноді вони, звичайно, роблять не дуже приємні речі. Одного разу я забирала жінку з Подолу і вона просто описала мені заднє сидіння. Ну що зробити? Вона була в такому настрої… — сміється Аня, — Зате людина вже 8 місяців не п'є, живе під дахом, отримує 4-разове харчування, і слава Богу.
— Де живе ця жінка тепер?
— Я відвезла її в державний інтернат в Ясногородці, під Новими Петрівцями, в 60 кілометрах від Києва. До речі, хороша задумка держави, але не реалізована до кінця. Бездомні там просто живуть, але їм не відновлюють документи, не лікують їх. Усе це повинні робити волонтери, які їх туди привозять. І це, зауважте, держструктура! Якщо ми привозимо туди бездомного, ми зобов'язуємося за свої гроші зробити йому документи, пройти всі медобстеження. Його потрібно забрати, привезти у приватну лікарню, тому що державні не стануть виписувати напрямок без документів. Потрібно зробити рентген, всі аналізи, а це — сила-силенна грошей. Одного разу мені зателефонували з центру і сказали приїхати і забрати жінку, яку я привезла, бо у тій розболівся зуб… Все, що вони дають бездомним — дах над головою і їжа.
Зараз інтернат не заповнений, але тільки тому, що потрапити у нього можна тільки при наявності документів і медичних обстежень. Роботою притулок також не забезпечує, хоча міг би. Через те, що людям, які туди потрапляють, стає нудно, вони просто втікають.
— Щоб змінити спосіб життя, потрібно працювати. Тільки праця робить людину. А в притулку вони знемагають від нудьги… Якби хоч що-небудь, хоч якісь курси шиття, щось найпростіше, щоб живучи під крилом держави, люди могли ще й заробити… Але всього цього немає. Бездомні називають притулок в'язницею, збігають і повертаються до минулого життя.
Після роздачі одягу — медична допомога. До цього часу всі розійдуться по площі, і за медикаментами підходять ті, хто цього потребує: болить зуб, запалення або кашель. Тим, кого встигли звозити до лікаря, на зібрані фондом гроші за рецептом купують потрібні ліки.
Діма сам перебинтовувує хворих і ставить їм уколи. Це найшвидший етап. Але люди нікуди не йдуть: комусь потрібно ще поговорити з Сонею, комусь все одно не вистачило порції або одягу. В кінці мого візиту у мене був цікавий діалог відразу з усією командою БЕZ ДОМУ:
— Коли ви їдете додому після роздачі, що ви відчуваєте?
— Втому, — майже в один голос відповідають дівчата, які вже зібрали каструлі, столи і спакували речі по пакетах.
— А як же почуття задоволеності від того, що ви допомогли комусь?
— Тут нема чим пишатися, через кілька годин вони знову зголодніють, а ми роздачу робимо лише раз на тиждень.
— Навіщо тоді ви це робите?
— Тому що звикли. Крім нас це ніхто не зробить, і ми відчуваємо, що це наш обов'язок.
