7 років Небесній Сотні. Як живуть батьки та село Сергія Нігояна

Сім років тому силовики розстріляли протестувальників на Майдані. За день – 47 жертв. Усіх, хто загинув у середмісті Києва до цієї дати та після, назвуть Небесною сотнею. 106 людей, які поклали своє життя на незалежність та цілісність нашої країни. 

Серед них був і вірменин із Дніпропетровщини – Сергій Нігоян. 20-річний хлопець два місяці чергував на Майдані. Де познайомився зі своєю дівчиною. Де читав вірші Тараса Шевченка чистою українською. І де загинув 22 січня. 

Як живе родина Сергія Нігояна та село, у якому народився, виріс, а тепер і спочиває герой? Матеріал до 7-ої річниці вшанування героїв Небесної сотні. 

Ті дні 

До могили Сергія Нігояна його батько – Гагік Нігоян, приходить через день, хоча раніше, бувало, що заїздив сюди чи не три рази на добу. Уже сім років син спочиває у селі Березнуватівка, що на Дніпропетровщині. 

«Вже пройшло 7 років, але біль не стихає, – тихо каже Гагік Нігоян. – Що він на Майдані, я дізнався вже по факту. Ви зрозумійте, якби не пустив його тоді, це сталося в іншому місці. Він поїхав би в АТО та загинув на Донеччині чи Луганщині. Це така доля», – згадує Гагік Нігоян.

Сергій боронив Майдані із грудня 2013 року. Спочатку поїхав його шукати до Дніпра, але там протестів не побачив, тому вирушив до Києва. 

«Мені в цій країні жити. Не в іншій же – через місяць або два. Це моє майбутнє», – скаже Сергій на одному із відео, що зняли під час протестів. 

Загинув 20-річний хлопець 22 січня 2014 року. Помер від поранення свинцевою картеччю під час подій біля стадіону «Динамо» на вулиці Грушевського. Смерть зафіксували близько 6:30.

Про те, що син загинув, батьки дізнались із новин. Тоді телевізор працював у родині Нігоян цілодобово. Гагік засинав-прокидався під трансляції із середмістя Києва. 

«Є дві жертви – один вірменин». Моя дружина відразу: там же багато вірмен. А я зрозумів все, але почав заспокоювати, мов, то не про нашу дитину. Вийшов покурити – чую: жінка кричить. У новинах показали тих, хто загинув». 

За сином Гагік поїхав сам. Його віддали за кілька днів. Сергія батько віз вночі, а вранці на Дніпропетровщині їх зустрічали сотні людей. Вони проводжали хлопця в останню путь. Поховали Сергія Нігояна у рідному селі.

Яким він був?

Родина Нігоян переїхала з Вірменії до Дніпропетровщини у 1992-ому році – тікала від війни в Нагірному Карабасі. Полишили село Навур, що на кордоні з Азербайджаном. В Україні облаштувались у Березнуватівці – неподалік асфальтного заводу. Сергій народився вже тут – у селі. Він єдиний син у Венери та Гагіка. 

«Син змалечку їздив зі мною кругом, завжди допомагав. Йому було 7-8 років, коли почав заробляти. У Криму по пляжу ходив щось продавав, а потім через кілька років я йому місце орендував, щоб торгував шаурмою в Сімферополі», – розповідає Гагік Нігоян. 

Сергій був трохи відстороненим від однокласників. Здавався дорослішим за них, згадує класна керівниця Алла Шевченко. Вчився хлопець посередньо, найбільше полюбляв фізкультуру. 

«Із початкових класів він стояв особнячком. У нього своє світосприйняття та своє світобачення. Вирізнявся критичним мисленням, не сприймав готову інформацію. На все був свій погляд і він вмів його відстоювати», – згадує вчителька.

На парті поряд із зошитом та підручником завжди тримав карту Вірменії. Він знав її краще, аніж будь-хто. Хлопець мріяв поїхати на свою Батьківщину. 

«Мене просто замучив цією Вірменією, – розповідає вчителька історії Ольга Борейко. – Десь вдома щось вичитає і приходить запитує: а чому у ті роки ось таке там трапилось? А я звідки знаю, чому? Я ж не можу йому сказати, що гадки не маю. Тому шукала відповіді по підручниках. Восени 2013 ми зустрілись, він розповів, що збирається поїхати до Вірменії з батьком. Але не встиг».

На честь Сергія Нігояна на школі встановили пам'ятну дошку, а всередині облаштували музей. 

Музей пам'яті

Після загибелі Сергія до Березнуватівки стали приїздити люди, щоб вшанувати пам'ять хлопця. Вони просили показати клас хлопця. Тоді він виглядав як звичайне шкільне приміщення. 

«Уявіть, тільки-но він загинув, сюди приїздили по 12 автобусів. Ми таку кількість людей у нас ніколи не бачили. Вони були з різних кінців країни і навіть з інших держав», – розповідає Ольга Борейко. 

Відвідувачі привозили із собою речі, пов'язані з Сергієм. Їх розміщували у класі. Невелику колекцію зібрали до сороковин смерті, а повністю музей облаштували на річницю. У колишньому класі Сергія відтепер – його портрети, одяг і навіть бруківка з місця загибелі хлопця. Очолила новостворений музей вчителька історії Ольга Борейко. 

«У нас є цілий зошит, де просимо відвідувачів залишати після себе запис. Щоправда, ми не почали его вести одразу, але там уже багато відгуків. Одного разу до нас навіть приїздив американець. Він писав книгу про те, як українці оцінюють Майдан. В кінці розмови запитав: а як ви себе відчуваєте як вчителька героя? І ось це питання… Знаєте… Душу розриває біль. Бо Сергій єдиний син. І я не бачу в ньому героя, я бачу в ньому оту матір та батька, які втратили сина. Хіба ми можемо на своїх дітей дивитися як на героїв? У першу чергу, вони для нас – велика втрата». 

Що зараз?

Фото із сином Гагік возить з собою у машині. На світлинах уже потріскалась тонка плівка. 

Ось Сергій стоїть із мамою та татком, ще з русявим волоссям – воно потемніє пізніше. А тут серед своїх «бізнес-партнерів» у Криму. І одна з останніх – із дівчиною на Майдані. Із Діаною хлопець познайомився у Києві під час протестів. 

«Вона приходила на Майдан щодня. Для нас Діаночка наче рідна. Приїжджає у гості, буває, залишається на 3-4 дні», – говорить Гагік Нігоян. 

Нині Венера та Гагік Нігоян живуть самі, займаються господарством. Попервах про них багато піклувались: небайдужі люди часто приїздили, телефонували або просто запитували, як почуває себе подружжя. Нині теж турбуються, але вже менше. 

«Це дуже приємно, бо хоч трохи душа заспокоюється. Та є серед людей і заздрісники. Хтось говорить, що Сергій стояв на Майдані за гроші. Хтось пліткує про те, що нам допомагають. Кажуть: ось у вас все є. Відповідаю: так давайте поміняємося, я готовий все віддати, але сина це не поверне. Людям не доведеш, а сперечатися з усіма не будеш. нехай говорять».

Посмертно Сергію Нігояну, як і всім героям Небесною сотні, дали Героя України. 

На честь хлопця перейменували проспект у Дніпрі і вулицю – у Кам'янському. У рідній Березнуватівці його ім'ям хотіли назвати вулицю, сквер чи сад. Але і досі цього не зробили. 

Фото: Олександра Ткач, спеціально для "Рубрики"

Нагадаємо, 20 лютого в Україні згадують Героїв Небесної Сотні.