Аксель Хессе – переїхав з Німеччини до України будувати бізнес

Історії вітчизняних підприємців, які досягли нечуваних успіхів за кордоном завжди надихають і засмучують. Ми радіємо за наших, однак розуміємо, що в Україні повторити свій тріумф їм було б набагато важче. Звичайно, десятки талановитих підприємців залишаються на батьківщині та продовжують виробляти якісний, цікавий і сучасний продукт, цеглинка за цеглинкою відбудовуючи вітчизняну економіку. Але чи багато ви знаєте іноземців, які так само завзято беруться за цю справу?

Якщо ні – знайомтеся. Аксель Хессе – серійний IT-підприємець із Гамбургу. На його батьківщині таких як він називають Hummer – саме з цим потужним та надійним авто німці асоціюють людину, для якої немає нічого неможливого. Він займається так званими livestreaming – apps, тобто додатками, що дозволяють транслювати на смартфони телешоу, фільми та інші медіа продукти. Майже два роки тому Хессе переїхав до Києва, де розширив свій бізнес. В Україні він впроваджує додатки для так званого «спілкування за посиланням» (особа просто генерує відповідний код, а вже інші абоненти підключаються до розмови, клікнувши на його). Тут він встиг зіграти себе в популярному молодіжному серіалі «Київ вдень і вночі», розпочати зйомки власної онлайн-вікторини та провести відкриті лекції для студентів КПІ імені Сікорського.

Але чому успішний німецький бізнесмен переїхав до Києва? І де його можна зустріти?

Про все це і трошки більше – в ексклюзивному інтерв'ю.

– Нині ти – підприємець. А чим займався до того, як відкрити власну справу?. 

– Я ходив до школи (посміхається, – Ред.). Насправді, так і є, оскільки перші свої невеличкі прибутки почав отримувати ще з 14 років, коли допомагав однокласникам із домашніми завданнями. Був таким собі репетитором. Потім продавав різні канцелярські товари невеликим фірмам, сам це все розвозив по компаніях. І робив я це не через скрутне економічне становище в родині. Просто мені завжди подобалося, коли за гарно виконану роботу отримуєш винагороду. Більше того, усі мої «комерційні проекти» дитинства та юності батьки підтримували. Їх критика завжди була конструктивною. Вони ставили мені влучні та серйозні питання: навіщо мені задумана справа, якими шляхами я планую досягти мети, як уникнути ризиків та розчарувань у процесі роботи. У мені виховували самостійність і незалежність бачення. Разом із тим, переконати батьків у вартості розпочатої справи було так само нелегко, як згодом переконувати інвесторів. Але мені вдавалося. Вважаю такий тип комунікації з дітьми крутим педагогічним прийомом.

– Якими були твої наступні кроки?

Із 17-ти років я почав професійно організовувати вечірки. Їх масштаб постійно зростав. Зрештою, я займався першим показом Calvin Klein у Берліні,  а також afterparty для Мерліна Менсона, Джанет Джексон та Metallica.

Одразу визнаю: тоді (у 80 та 90-их) це було значно простіше. Перш за все, люди гостріше потребували живого спілкування та неформальної обстановки. На такі речі був великий попит.

У досить ранньому віці я зрозумів декілька важливих речей: мало просто займатися тим, що любиш. Слід робити це ще й краще за інших. А ще –  завжди потрібно діяти. Попри страх, спротив і загальне несхвалення. Продумувати деталі та можливі варіанти розвитку подій життєво необхідно, але є ризик елементарно загрузнути в сумнівах. Якщо дотримуватися балансу між цими досить суперечливими речами –  усе вийде.

– Як ти відкрив для себе Україну?

– Я б назвав це щасливим випадком. Моя компанія почала більше спеціалізуватися на програмному забезпеченні. Офіси розташовувалися спочатку в Берліні та Познані. Однак серед наших співробітників було чимало українців. Вони цілими родинами переїздили до Німеччини. Згодом ми з партнерами вирішили дослідити український ринок спеціалістів і зрозуміли, що це – золота жила. В Україні багато висококваліфікованих IT-фахівців. Моє рішення було досить очевидним: для того, щоб оцінити цей потенціал, слід їхати в Україну та розвідати все на місці. Величезною перевагою для мене як для іноземця став комфортний візовий режим. До України я міг приїхати без особливої бюрократичної тяганини. Цей фактор став одним із вирішальних для того, щоб перемістити частину мого бізнесу сюди. У Росії, скажімо, за моїми оцінками, на цей процес пішло б набагато більше часу.

– Не побоявся їхати до країни, у якій іде війна?

– Із власного досвіду можу сказати: якщо запитати про Україну десь за кордоном – асоціації в людей виникнуть наступні: війна, брати Кличко, Чорнобиль, корупція та, можливо, секс-туризм. Картина загалом не досить життєрадісна (окрім боксу, звичайно).

Проте для мене всі ці упередження виглядали не дуже переконливо, тим паче, що на момент переїзду я вже зміг оцінити інтелектуальний потенціал ваших фахівців і неймовірну доброзичливість звичайних людей. Простіше кажучи, вирішив перевірити все сам, тому й приїхав.

Нині, коли мене запитують про воєнні дії на Сході, я можу відповісти своїм німецьки колегам: уяви, ми з тобою в Берліні, а стріляють у Мюнхені (відстань між містами – приблизно 585 км). Тобто, чисто географічно це досить далеко. А по-друге, на мій погляд, сучасні війни не ізольовані. Вони завжди відчутно впливатимуть на людей у різних країнах. Це стосується і політичних, і економічних аспектів. Тому відгородитися від масштабних змін, намагаючись заховатися десь у тихій гавані – не тільки нерозумно, а просто неможливо.

– Слідкуєш за політикою в Україні? Декілька років тому ми створили так званий «уряд варягів». Запросили з-за кордону реформаторів, щоб ті допомогли вивести країну з кризи. Чи приміряв цю роль на себе?

– Зараз це не пріоритет. Я взагалі переконаний, що реформи з неба не падають. Звичайно, якщо на таку мету працює весь державний апарат – позитивні результати не змусять довго на себе очікувати. Однак реформуванням може займатися і кожний громадянин на локальному, так би мовити, рівні. Тому я теж реформатор. Намагаюся робити свій вклад. Мені подобається думка, що приїхавши сюди, я працюю з освіченими та компетентними людьми, які не їдуть з України світ за очі. Певною мірою, борюся з brain drain (відтоком умів, – Ред.). На сьогоднішній день ми працюємо над онлайн – квізом, взяти участь у якому можна буде просто завантаживши додаток на смартфон. І хоча він повністю німецькою проходить, ми вказуємо, що це таки made in Ukraine. У нас українська команда, ми знімаємо в центрі Києва. Погодься, це невеличкий, але крок, щоб спростувати імідж держави, у якій нічого хорошого не відбувається.

– Ти вже майже два роки в Україні. Давай по-чесному: є речі, які невимовно бісять в українському менталітеті? Що ми могли б запозичити в німців у бізнесі або ставленні до життя?

– Українці живуть сьогоднішнім днем. Вони відкидають довгострокові плани, мислять категоріями миттєвих вигод. Ви мало мрієте і ще менше розробляєте стратегій. Зрозуміло, таке мислення зумовлено рядом об'єктивних факторів, як-от економічна та політична нестабільність.

З одного боку, прагнення отримувати все й одразу робить людей неймовірно вмотивованими. Ви не боїтеся роботи, не боїтеся вчитися новому, не боїтеся докласти більше зусиль. Цим українці кардинально відрізняються від німців, наприклад. Останні настільки інертні та безініціативні, що руки опускаються.

Уявімо ситуацію: українцеві та німцеві виписали якісь пігулки. Перший ознайомиться з інструкцією та почне лікування. А от другий ретельно дослідить усі побічні ефекти. І вони неодмінно змусять його відмовитися від цих пігулок назавжди. Це перебільшення, але так воно якось і є. У Німеччині живуть талановиті та працьовиті люди, проте в сучасному світі треба бути динамічнішими і гнучкими.

Неймовірно круто було би поєднати дві такі кардинально різні ментальності.  Виваженість рішень та готовність їх втілювати давали б фантастичний результат у всьому.

На мій погляд, іноді страх перед так званими NW (у перекладі з німецької Nebenwirkungen – «побічні ефекти») заважатиме справі куди більше. Як у приказці: за деревами можна й лісу не побачити.

– Де в Києві можна зустріти Акселя Хессе?

– Як я вже говорив, я люблю українську столицю. У першу чергу, мені подобаються парки Києва: я інколи прогулююсь у Маріїнському або Шевченківському. Там, до речі, у мене з'являється більшість певних бізнес-ідей або ж просто планів на найближче майбутнє.

Ще у столиці на високому рівні гастрономічні культура. Тут є заклади на будь-який смак та гаманець. До вподоби мені й біля Дніпра. Я взагалі люблю, коли в урбаністичний пейзаж втручається природа. Нині живу на Хрещатику. Отож найчастіше мене можна зустріти в центрі міста.

– Десь можна вивчитися на бізнесмена?

– Ні, але силу освіти не варто недооцінювати. У студентські роки я познайомився з багатьма абсолютно непересічними людьми, дружбу з якими дуже ціную. Більше того, університет – це унікальне середовище з високим рівнем так званого «вітаміну В» (від німецького Beziehungen – «відносини, зв'язки»). Так німці називають корисні та приємні знайомства, що знадобляться вам у подальшому. Інколи мені взагалі здається, що університети створені саме для цього. Мої українські колеги інколи скаржаться, що навіть у найпрестижніших вишах вони не отримували релевантних знань. Із власного досвіду скажу – у Німеччині ситуація подібна, при чому найбільше ця тенденція проявляється в галузях, що динамічно розвиваються. Тому не раджу особливо розраховувати на академічну освіту. Хочеш щось опанувати – навчися цього сам.

– Що порадиш початківцям?

Просто не здаватися. Банально, але факт. Це просто не варіант. Урешті-решт, кожний із нас буде вимушений здатися, коли помре. То навіщо забігати наперед?