5 відповідей про автокефалію для України: перемога, процес, історія

1. Так, ще раз… Що таке Томос, Фанар, Автокефалія?

Всі ці терміни походять з грецької – центральної мови вселенського православ'я.

«Фанаріон» або «Фанар» – це Вселенський Патріархат. Так його іноді йменують за назвою відповідного району Стамбула (подібно до того, як керівництво Римської Католицької Церкви — «Ватикан»).

Томос – це декрет патріарха щодо питань церковного устрою (у тому числі – надання «материнською» церквою автономії чи автокефалії «донькам»).

Автокефалія визначає статус помісної церкви, як самокерованої, незалежної частини Вселенської Православної Церкви. Сам термін особливий тим, що відрізняє нові патріархати від оригінальної Пентархії (п'ять патріархів: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим).

2. Чому саме зараз Українській православній церкві нарешті офіційно надають автокефалію?

До цього призвів збіг обставин. У першу чергу, позиція української влади: Президент України та дипломатичний корпус активно сприяли церковному діалогу (останній раз подібна спроба була за Віктора Ющенка, але перемовини були зупинені через смерть тодішнього Вселенського Патріарха). По-друге, за останні роки відбулося розширення українських «неканонічних» церков до таких масштабів, що їх стало неможливо ігнорувати (особливо розширив свої ряди Київський Патріархат, до якого стала належати більшість православних віруючих), і Константинополь визнав невдачу Москви у спробах «подолання розколу», особливо у ситуації, коли «розкольники» взагалі-то й не проти залишатися у лоні Матері-Церкви Константинопольської. Коли у відповідь на запит Президента Порошенка зі Стамбулу відповіли про необхідність хоча б двох підписів представників Московського Патріархату на листі з боку українських церков, а в результаті отримали підтримку близько десяти архієреїв МП, то у Фанарі зрозуміли – з Москви вони отримували дещо «неточну» інформацію щодо масштабу «розколу» та його цілей. По-третє, відбулася масивна дослідницька робота істориків та богословів, які розглянули грецькі оригінали документів про «передачу Київської митрополії Москві», та знайшли великі відмінності формулювань оригіналів із московськими «перекладами».

Конкретно, виявлений грецький текст синодального рішення 1686 року виразно підкреслював збереження влади Вселенського Патріарха, обумовлюючи це при вказівці на те, як має відбуватися поминання вищих церковних ієрархів, коли в Київській єпархії («ἐν τῇ παροικίᾳ ταύτῃ») митрополитом приноситься «безкровна жертва» (тобто відбувається таїнство Євхаристії): ім'я вселенського патріарха поминається першим, оскільки він є «джерелом і початком», і йому «підлягають всюди всі парафії та єпархії» («καὶ ὑπερκειμένου πάντ ν τῶν πανταχοῦ παροικιῶν τε καὶ ἐπαρχιῶν»). У російському перекладі цей пасаж перетворився в досить невизначене «и предвосходящу всех иже повсюду при селении и епархии», що не цілком відповідає змісту грецького оригіналу. Першоджерело вказує на збереження на всій території митрополії духовної влади того, хто є «початком». Цікаво, що, як відмітив представник РПЦ Андрій Кураєв, грецький оригінал патріаршого послання називає московського церковника не патріархам, а епітропом (від ἐπιτροπευομένηм – намісництво). Епітроп зазвичай перекладається як місцеблюститель, чи повноважний представник. За іронією, як відмічає Кураєв, коли Константинопольський Патріарх іменував себе «початком і джерелом», даруючи Москві то патріаршество (щодо якого теж є певні нюанси, пов'язані із формулюваннями томосів того часу), то Київ, то Москва позитивно сприймала таке формулювання. Коли ж нині Фанар повторив цю стару формулу щодо України, але вже забираючи назад один зі своїх «дарів», московські церковники у своїй гордині оголосили такі дії «єретичними», такими що «зазіхають на права російської церкви».

Відмітимо, що за кілька років до «Київського дарунку» Константинополь значно урізав кордони Київської митрополії у зв'язку зі станом війни між протурецькою та пропольською Українами: у 1672 році в ході польсько-турецької війни (де гетьман Петро Дорошенко був союзником турків) Османська Імперія захопила Кам'янець-Подільський, після чого у 1681 році, Вселенський Патріархат видав томос про відторгнення від Київської єпархії Кам'янецької єпископської кафедри та призначення патріаршого екзарха «митрополитом Кам'янецьким, і Подільським, і всієї Малої Русі» (у константинопольській церковній документації зазвичай так визначалася територія Галицької митрополії), титул якого згадується в документах до 1690 року. Власне, у грецьких документах про передачу Києва московському патріарху 1686 року він передається один, без решти України: в усіх документах відсутні терміни «Русь» чи «Мала Русь» («Μικρᾶς Ῥωσίας») у церковному додатку. Церковний статус цієї території ніяк не уточнювався, неначе передавалося лише одне місто з однією рядовою міською єпархією. «Єпархія іже в Києві» («ἡ τοῦ Κιόβου ἐπαρχία»). Отже, Москві Київська митрополія передавалася без Кам'янця, Поділля і Малої Русі, і зазначалося, що Москва отримала лише право призначати митрополита, але духовна влада над усіма єпархіями залишалася у Константинополі.

Дослідження також вказало на давно «забутий» факт прояву порушення канонічних прав Константинополя Москвою, який стався у 1685 році. У жовтні 1685 року новообраний Митрополит Київський Гедеон (Григорій Святополк-Четвертинський) разом із з великою делегацією вирушив до Москви, де його висвятили та прийняли від нього присягу на вірність Московській патріархії. Цим актом було порушено єдність Української православної церкви зі Вселенським Константинопольським Патріархом і незаконно підпорядковано Київську православну митрополію юрисдикції Московської патріархії. У травні 1686-го московський уряд шляхом підкупу добився згоди на визнання права висвятити майбутніх митрополитів у Москві від тодішнього Вселенського Патріарха Діонісія (проти нього відразу ж склалася опозиція в Синоді: незадоволені Діонісієм архієреї звинуватили його в таємних зв'язках з Москвою, наводячи на підтвердження факт передачі Київської митрополії Московському патріархові, через це Діонісій позбувся патріаршества через два місяці після офіційного вступу на престол; але про статус Київської Митрополії «не забули» до кращих часів – про що у своїй заяві згадував і Варфоломей). Однак статус самого Гедеона і, відповідно, правомірності його рішень залишався неточно визначеним у каноні. А тим часом таких рішень ставало все більше і більше: з 27 січня 1688 Гедеонові було заборонено вживати титул «митрополит Київський, Галицький і всієї Русі» (дозволено іменуватися «митрополитом Київським, Галицьким та Малої Росії») та суттєво обмежено майнові права метрополії, найбільші монастирі (Києво-Печерська лавра, Полоцький Богоявленський та Межигірський монастирі) разом із Чернігівською єпархією були «вилучені» з-під юрисдикції митрополита та підпорядковані безпосередньо Московському Патріархові. Тепер, із визнанням неканонічності присвоєння титулу «Митрополит Київський» Гедеоном Четвертинським (пам'ятаємо, що титул «Малої Русі» був на той момент переданий Кам'янецькому митрополитові) і, відповідно, «дарунку» від 1686 року, сумнівною стає канонічність московської церкви в цілому, адже тільки Київська та Сарайська єпархії були офіційно висвітлені Вселенським Патріархатом, а Московська єпархія ніколи не отримала власного томосу про визнання автокефалії Московського Патріархату, ніби «імітуючи», що Москва як «Третій Рим» стоїть в одному ряду з початковими патріархатами Пентархії. Сарайська єпархія була ліквідована за часів Катерини II у 1788 році, а остаточне визнання неналежності до московської церкви Київської митрополії (ще у 1924 році про це казав Вселенських Патріарх надаючи автокефалію православним Польщі) залишає Москву без жодних претензій на канонічність, окрім «сталих відносин» («Сталінське» відновлення РПЦ у 1943 році аж ніяк не супроводжувалося наданням томосу).

3. Але про що ж був томос від 11 жовтня? Чи є вже автокефалія?

Подібно до відміненого томосу 1686 року про передачу Константинополем Києва, новий документ також відрізняється «візантійською хитрістю» у манері свого написання. Перше, що важливо зазначити – заява від 11 жовтня поки що не означає остаточне утвердження автокефалії, а початок офіційного процесу її надання. Розглянемо пункти цього документу:

1) Перший пункт стосується конкретно надання автокефалії: «To renew the decision already made that the Ecumenical Patriarchate proceed to the granting of Autocephaly to the Church of Ukraine». Тобто, Вселенський Патріархат підтвердив рішення братися до виконання автокефалії церкві України. Це конкретна вказівка на те, що мета дій Константинополя – саме церковна незалежність України, а не «створення ще однієї церкви, константинопольської», недостовірну інформацію про що розповсюджували у мережах «російські користувачі».

2) Другий пункт розкриває адміністративно-бюрократичну частину цього синодального листа: «To reestablish, at this moment, the Stavropegion of the Ecumenical Patriarch in Kyiv, one of its many Stavropegia in Ukraine that existed there always». Це відповідає попередньому рішенню про направлення до України екзархів (повноправних представників, намісників) Патріарха Константинопольського: архієпископ Данило Памфілійський зі США та єпископ Іларіон Едмонтонський з Канади. Цим рішенням Вселенський Патріархат переводить усіх православних, які належать до Київської митрополії, у ставропігію – церковну одиницю, яка підлягає юрисдикції не тому чи іншому місцевому ієрархові, а безпосередньо патріархові. У даному випадку цей крок необхідний для церковного примирення позицій різних ієрархів – на даний момент посада Київського митрополита у православній церкві «у конфлікті»: на неї претендують ієрархи УАПЦ, УПЦ-КП, УПЦ-МП, жодний з яких поки що не був висвітлений Вселенським Патріархом на цю його канонічну територію. Це нове статус-кво має зберігатися до проведення в Україні церковного собору, мова про який буде нижче.

3) Третій пункт стосується учасників майбутнього собору: «To accept and review the petitions of appeal of Filaret Denisenko, Makariy Maletych and their followers, who found themselves in schism not for dogmatic reasons, in accordance with the canonical prerogatives of the Patriarch of Constantinople to receive such petitions by hierarchs and other clergy from all of the Autocephalous Churches. Thus, the above-mentioned have been canonically reinstated to their hierarchical or priestly rank, and their faithful have been restored to communion with the Church». Цим пунктом Вселенських Патріархат визнає, що УПЦ КП та УАПЦ «стали схизматами» не за догматичних причин (тобто не є єретичними) та канонічно відновлює ієрархів та священників у їхніх санах, а також вказує на відновлення єдності їхніх вірян із Матір'ю Церквою. Будь-які рішення Москви про «анафему» Філарета чи Макарія у Константинополі в принципі не розглядали, вважаючи неправомірними. Цей пункт, однак, додає роздумів про трактування: використання «reinstated» та «restored» означає відновлення канонічності санів церковнослужителів (можливо до моменту «розколу»?), тобто Філарета як митрополита та Макарія як священика. Зараз це не має значення – усе православ'я України за каноном на даний момент у ставропігії, однак таке рішення означає «неактуальність» титулування «патріарх» у Філарета та «митрополит» у Макарія, а також залишає проблемним питання санів церковнослужителів, які отримали їх в ході «розколу» (ієрархів Київського Патріархату та УАПЦ). У теорії, остаточне рішення про конкретні посади та сани церковнослужителів має винести церковний собор в Україні та затвердити Синод Вселенського Патріархату.

4) Четвертий пункт офіційно відміняє «київський дарунок» 1686 року: «To revoke the legal binding of the Synodal Letter of the year 1686, issued for the circumstances of that time, which granted the right through oikonomia to the Patriarch of Moscow to ordain the Metropolitan of Kyiv, elected by the Clergy-Laity Assembly of his eparchy, who would commemorate the Ecumenical Patriarch as the First hierarch at any celebration, proclaiming and affirming his canonical dependence to the Mother Church of Constantinople». Відмітимо, що використовується термін «Metropolitan of Kyiv», який має особливий відтінок у англійській мові, розкриваючи не лише Київську єпархію, а стару Русь, до якої на 1686 рік входили сучасні Білорусь та Смоленщина.

5) П'ятий пункт – застерігає проти самовільного захоплення монастирів та церков та інших проявів насильства: «To appeal to all sides involved that they avoid appropriation of Churches, Monasteries and other properties, as well as every other act of violence and retaliation, so that the peace and love of Christ may prevail». Питання належності церков, певно, буде вирішуватися на церковному соборі.

4. Що далі? Яким чином Україна нарешті отримає автокефалію?

Справа за подальшими рішеннями Синоду Вселенського Патріархату у Стамбулі та успішним проведенням об'єднавчого церковного собору у Києві, після чого має відбутися затвердження нового архієрарха у Києві . Своїми рішеннями Вселенський Патріархат нівелював претензії РПЦ на те, що вона є «єдиної канонічною православною церквою в Україні» та встановив новий статус-кво. Усі сторони «православного питання» запрошуються до діалогу про майбутнє єдиної помісної церкви в Україні, однак вести дискусії про правомірність своєї ставропігії в Україні у Вселенському Патріархаті не будуть. Відтворена Київська митрополія Вселенського Патріархату тепер приступить до визначення майбутньої структури церкви: які хіротонії увійдуть до неї, як будуть оформлені адміністративні одиниці помісної церкви, які сановники отримають право на участь в установчому соборі. Цей собор має проголосувати за статут майбутньої православний церкви, який має бути затверджений українською державою та, після нового звернення до Константинополю, Вселенським Патріархатом – після чого Фанар зможе остаточно надати Київській ставропігії автокефалію. Київський Патріархат закликав ієрархів УАПЦ та залучених до процесу єднання ієрархів Московського Патріархату в Україні приступити до підготовки Надзвичайного Об'єднавчого Собору «найближчим часом».

Архієреї Московського Патріархату, які підтримали прохання про томос щодо автокефалії, поки що невідомі (лише двоє відкрито заявили про свою позицію). У них є причини не розкривати свою справжню позицію, щоб не лишитися сану та кафедри до проведення собору. Через це поки що єдині голоси з МП, які можна почути, заявляють про «невизнання» Київської ставропігії.

5. Але ж ми світська держава, чому це питання розглядає президент та українська влада?

Президент України звертається як мірянин, але Вселенський Патріархат визнає, що процес надання автокефалій пов'язаний із історичними подіями (отриманням націями незалежності), і ця прерогатива Матері-Церкви належить саме Константинополю. За іронією, політики, які заявляли про важливість «невтручання влади у справи релігії», такі як Новинський, тепер активно заявляють про «невизнання рішень Константинополя» – тобто втручаються у справи вселенського православ'я з боку політичних сил, які зацікавлені у розповсюдженні саме московської церкви. Зацікавленість Президента України у наданні автокефалії не перетворює помісне православ'я у «обов'язкову релігію» та не зачіпає прав невіруючих. Головні результати рішення від 11 жовтня направлені на позбавлення Москви впливу в Україні та претензій на канонічність – про що вже турбуються у Кремлі. Поміж заяв про «готовність захистити православних», Москві варто турбуватися про власне православне майбутнє – як і у випадку з належністю Київської митрополії, Фанар показав, що не забуває про стару «історичну кривду», а лише очікує вдалого моменту, і без обох історичних прив'язок до світового православ'я доведеться Москві «челом бити» заради визнання власної автокефалії.