fbpx
Сьогодні
Історія 14:55 18 Січ 2022

"Арештована коляда": чим ми завдячуємо українським дисидентам і чому можемо у них повчитися?

Щороку 12-го січня, у День українського політв’язня, Україна вшановує людей, яких заарештовували за політичні переконання.

English version here

У чому проблема? 

12-14 січня 1972 року КДБ УРСР у Києві та Львові заарештувало 14 учасників та учасниць дисидентського руху, звинувачених в "українському буржуазному націоналізмі" і поширенні самвидаву. Серед них — Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець. Наступна хвиля арештів відбулась у квітні-травні. Загалом того року в Україні заарештували близько сотні людей, більшість засудили за антирадянську діяльність. Це й стало початком масових репресій проти української інтелігенції, які тривали майже безперервно до кінця 1976 року.

"У будь-який час у суспільстві є група людей, радикальних, які готові пожертвувати усім, що мають, заради ідеї. Якби не дисиденти невідомо чи ми б святкували 30-річчя незалежності, бо у якийсь момент вони стали переломним чинником у процесі проголошення незалежності. Наприклад, у серіалі історика Олександра Зінченка "Колапс: як українці зруйнували Імперію Зла" роль дисидентів, які пішли у політику, прокомунікована дуже чітко", – каже ведуча Суспільного мовлення, директорка Центру досліджень визвольного руху Дарія Гірна. 

Арештована коляда

Дарка Гірна / Фото: Суспільне мовлення

Що передувало?

Формальним приводом для хвилі репресій став арешт бельгійського студента українського походження Ярослава Добоша, який як турист приїхав до України. За час перебування тут він спілкувався з різними людьми, зокрема з дисидентами. Добоша затримали, коли він уже покидав Радянський Союз, за неправильне заповнення документів. У нього також знайшли матеріали забороненого українського самвидаву. Згодом  його примусили свідчити проти української інтелігенції. 

"Ми називаємо 12 січня "арештованою колядою", бо різдвяні вертепи формувались саме на базі осередків українства. Це були так звані "парники ідентичності". І важливо, що у вертепах ходили люди, які не просто колядували, а ще й збирали кошти для родин тодішніх політв'язнів. Так, наприклад, у 1972-му колядники допомагали рідним одеської правозахисниці Ніни Строкатої-Караванської", – пояснює Дарія Гірна.

Та дисидентський рух не був масовим явищем. Осередки дисидентів були у Львові, Києві, Дніпрі та, припускає журналістка, в Одесі. 

"Але усе це до пори до часу. Тому що після масових зачисток у 1972 році дисидентський рух втратив будь-яку системність. З часом йшлося вже про ініціативи окремих людей, які порівнюючи реальність з тим, що транслює комуністична система, починали виступати проти цієї брехні. Можливо, якби він був більш системним, але для цього не було жодних передумов, ми б мали трохи іншу реальність", – говорить директорка Центру досліджень визвольного руху Дарія Гірна.  

На 15 радянських республік найактивнішими були прибалтійські, вірменські та українські дисиденти. Але українських політв'язнів у радянських таборах було найбільше.

"Дисиденти були маргіналами. У моєму проєкті "Обличчя Незалежності: історії українських в'язнів комуністичного режиму" є історія Михтоля Волинця. Він, до речі, є також cвекром посолки України в США Оксани Маркарової. Так от його дочка розповідала, що коли пана Михтоля переслідувала радянська влада, то сусіди підмітали йому до дверей сміття. Взагалі, багато дисидентів пригадують, що коли зустрічали знайомих, родичів, то ті часто переходили від них на протилежну сторону вулиці. Дисидентство було дуже непопулярним переконанням", – зауважує журналістка. 

Арештована коляда

Яким було рішення? 

"Саме День українського політв'язня, бувши в ув'язненні у 1975 році, задумав В'ячеслав Чорновіл, — продовжує Гірна. — І кожне 12 січня у концтаборах та на малих зонах українські дисиденти вшановували цей день. Не забували про нього і на "великій зоні" (так називали сам СРСР — ред.).

Початкове значення слова "дисидент" — відступник. Дисидентами були інакодумці. В історії Радянського Союзу це та невелика кількість людей, яка наважилась виступити проти тоталітарної системи, яка першою відроджувала українську мову і культуру після сталінських репресій. Це люди, які не боялись. Загалом репресії били по найбільш пасіонарних активних інтелігентних людях України.

"Переслідували за самвидав, оскільки головною зброєю дисидентського руху було слово, що було невигідно радянській владі. З часом і в поезії, і в музиці дисиденти намагались просувати політичний наратив, тоді рух став більш національно-виразним", — розповідає Гірна

Ось як під час 26-го Книжкового форуму у Львові згадував ті часи дисидент,  виконавчий віцепрезидент Конгресу національних громад України Йосиф Зісельс.

"З дисидентом Михайлом Горинем, який після повернення оселився у Львові, ми не могли розмовляти вдома, бо все прослуховувалось. Як це пояснити сучасній молоді? У нас були спеціальні блокноти, і коли ми були вдома, ми переписувались, і там одразу щезало те, що ти написав, коли ти перегортав сторінку. Щоб поговорити, ми виходили на вулицю і ходили так, щоб точно знати, що за нами ніхто не ходить. Це неможливо передати. Це треба пережити, але чи треба це переживати всім, я в цьому не впевнений. Ця епоха відійшла, але для того, щоб молодь мала імунітет проти повернення певних поглядів, які можуть породити те страшне комуністичне буття, треба щось з цим робити. Тому я дуже вдячний видавництвам, які це роблять. Ці книги потрібні, але я не знаю, чи їх читає молодь, чи вона взагалі знає слово "дисиденти". Я вже сьогодні стикнувся з тим, що мені надає право бути таким скептичним, бо я входжу в ініціативну групу "1 грудня". Коли ми звертаємося до суспільства моральності та духовності, ми не знаємо, чи багато людей розуміють ці аспекти нашого буття".

Ще більше корисних рішень 

Як зауважує ведуча Суспільного мовлення, директорка Центру досліджень визвольного руху Дарія Гірна, нині ми надто мало користуємося можливістю спілкуватись із ще живими дисидентами. 

"Я б хотіла, щоб вони частіше приходили до українських університетів, шкіл і спілкувалися з молоддю, передавали їм досвід існування у тоталітарній системі. Щоб розповідали про світ, де немає права критикувати владу, де відсутня можливість виїзду за кордон. Це варто розуміти і пам'ятати. Люди швидко звикають до хорошого: ми вже звикли, що можемо як завгодно критикувати владу і вже не треба для цього бути дисидентом, а в тій системі це мало велику цінність, бо було дуже ризиковано. І це потрібно розуміти, щоб запобігати реінкарнації комунізму", – стверджує Дарія Гірна

Аби більше дізнатися про дисидентський рух журналістка радить почитати "Нарис історії дисидентського руху" історика Бориса Захарова. Книга дає розуміння, що це взагалі за такий рух і з чого він складався. 

Арештована коляда

Фото: Історична правда

Як це працює?

"Коли мене запитують, кого б я назвала сучасними дисидентами, — говорить Гірна, — то я б сказала, що це представники громадянського суспільства, які зокрема борються  з корупцією на місцях, де є ризик наразитись на репресії від місцевих влад. Це активісти "списку Гандзюк" і сама Катерина Гандзюк. Тобто дисидентство змінюється залежно від політичного контексту".

Нинішнім громадським активістам, на думку Дарії Гірної, у дисидентів варто повчитись терпіння: "Дисиденти діяли в умовах, коли надії на самостійну Україну не було. Але все одно вони плекали цю надію і діяли незалежно від умов, у яких жили. Терпіння, віри в краще дуже бракує сучасним людям, які звикли до швидких змін". 

Матеріал було підготовлено на основі програми "Активізація з Людмилою Тягнирядно", яка звучить на Українському радіо та Радіо Культура.

Послухати ефір: https://cutt.ly/hURLeTt 

Подивитися ефір: https://cutt.ly/9URLobT 

560

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.
Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: