Від териконів до Евересту. Правила життя першої українки, яка підкорила 7 найвищих вершин

Підкорення Евересту — мета багатьох, але дістатися її дається не кожному. Найвища вершина світу, таємнича і невблаганна, де, за легендами місцевих жителів, живуть всемогутні боги, підкоряється тільки найбільш витривалим і сміливим, готовим долати не тільки природу, а і самих себе.

Тетяна Яловчак, рекордсменка та авторка книги "Підкори свій Еверест", про "Матір Всесвіту", так називають Еверест жителі Тибету, знає не зі сторонніх розповідей. Вона стала другою українкою, яка наважилася піднятися на підступну вершину, і першою, яка розгорнула там український рушник.

Спочатку були терикони

У дитинстві Таня про гори і не мріяла, бажанням було вирватися хоч куди-небудь з маленького шахтарського містечка під Донецьком, у якому вона народилася. Грошей на подорожі у батьків не було, та кожного разу, дивлячись по телевізору "Кавказьку полонянку", дівчина уявляла себе героїнею фільму, а терикони навколо міста — реальними горами.

Але у великі гори вона потрапила тільки у 29 років, практично випадково — друзі запросили її у весільну подорож в Перу, де молодятами було заплановано сходження на Мачу-Пікчу. 

"Це була повна несподіванка для мене, — згадує Тетяна, — але після того походу я зрозуміла, гори — моя любов"

Через рік вона піднялася на Кіліманджаро, а потім любов переросла у справжню пристрасть — у скарбничку особистих досягнень потрапили Ельбрус, Тибет, Казбек.

До 2014 року Тетяна Яловчак жила в Донецьку. Здавалося, у житті реалізувалися всі дитячі мрії — гарна квартира у великому місті, власний туристичний бізнес, багато подорожей, вражень, нових друзів та знайомств. Влітку 2014 року вона полетіла з Донецьку на відпочинок, а от повернутися вже не змогла — розпочалася війна. Одночасно Тетяна залишилася без своєї компанії, дому і розуміння того, що ж робити далі. 

Але той, хто має вуха, завжди чує.

Якось на радіо пролунала цитата Аль Квотіона "Іноді варто перевернути цей світ догори ногами… Прокинутися в своєму ліжку, прийняти душ, а потім піти і підкорити Еверест".

Саме ця ненароком почута фраза стала відправною точкою до нового життя. 

Возродитися з попелу і стати першою

Таня знала, до того моменту жодна з українок не підіймалася на Еверест, тож вирішила зробити це першою. Для того, щоб назбирати гроші, влаштувала прес-конференцію, де оголосила про свій намір, справедливо вважаючи, що імідж країни то є добра річ для інвестицій (на той час участь в експедиції коштувала 60 тисяч доларів). Але черги з бажаючих спонсорувати сходження на Джомолунгму чомусь не спостерігалося. Дівчину хвалили, бажали успіхів, радо фотографувалися, не поспішаючи відкривати гаманці.

"Хто вона така", — говорили між собою, — вона навіть не професійна альпіністка, в неї нічого не вийде".

"Люди думали, що я просто хочу покататися і відпочити за їхній рахунок, — каже Тетяна, — я зверталася до урядовців, спортсменів, підприємців, але всім було не до Евересту. Перед новим роком вирішила, що, незважаючи ні на що, іду. 

Труднощів я не боялася, досвід у мене був, це ж не перша моя гора. Я знала про те, як жити в походних умовах, знала про гірські хвороби, була психологічно готова до багатоденного підйому. Щоб натренувати  витривалість, багато ходила відкритими місцинами з обважнювачами на руках та ногах і з рюкзаком, наповненим книгами та журналами. Займалася йогою, плавала. Навмисно не читала ніяких статистик про "гору смерті", не переглядала фільмів, не слухала жахливих історій — просто йшла до своєї цілі".

Експедиція на Еверест триває 50 днів, кожен день неймовірно важкий. "Багато хто думає, — розповідає Тетяна, —  що якщо ти заплатив, то на вершину тебе на плечах занесуть шерпи (місцеві жителі-провідники). Так може говорити лише той, хто там не був. Я теж вважала, що готова до всього, але такі висоти — це пекельне випробування навіть для альпіністів-професіоналів, не кажучи про простих любителів гір, якими переважно були члени нашої команди. Потрібно докласти всіх зусиль, щоб забратися на пік. 4-кілограмовий балон із киснем на висоті 7 тисяч метрів відчувається як 40-кілограмовий. Після висоти 8300 м починається вузька стежка, і тобі по ній потрібно йти самостійно. Там неможливо, щоб тебе до себе прив'язав шерп, тому що, якщо ти впадеш, то потягнеш його за собою. Кожен крок потребує зосередження і витримки. В горах це розуміють, і ніколи не засуджують тих, хто повертає назад, розуміючи, що власне життя не коштує ніяких рекордів".

Буквально за день до підйому трапилося незаплановане: Тетяна дізналася, що в паралельній групі йде інша українка — Ірина Галай, і ймовірно, прийде на вершину першою. Розпачу дівчини не було меж. "Це ж я, я все придумала, — повторювала вона, ковтаючи в наметі сльози, — я продала свою квартиру, поставила на кон все, що в мене було. Це я вирішила стати першою!" 

Як би не було гірко, але довелося прислухатися до голосу розуму: гори — не місце для перегонів. Для того, щоб через конкуренцію і поспіх не відбулося трагедії, Тетяні довелося прийняти важке для себе рішення: поступитися і пропустити Ірину. На вершину світу у 8848 метрів вона піднялася другою.

Поразка чи перемога. Жити після Евересту

На те, щоб перетворити поразку на перемогу, Тетяні Яловчак знадобився час. Так, Еверест не зміг стати тією вершиною, яку вона собі намріяла, але він став стимулом для наступного, ще більш амбітного, проекту. Незабаром Тетяна поставила собі нову мету: стати першою українкою, яка підкорить сім вершин на семи континентах. Для цього грандіозну плану потрібно було ще більше грошей: близько 250 000 доларів. Але на цей раз спонсор знайшовся, ним став київський Інститут клітинної терапії. 

Пік Вінсон, на який альпіністка зійшла у грудні 2017 року став завершальною крапкою цієї приголомшливої програми. Рекорд було взято! А вже через місяць після завершення проекту «Сім вершин», Тетяна летіла підкорювати найвищі вулкани в світі.

Загалом за 7 років після першого походу в гори невтомній дончанці вдалося піднятися більш ніж на 50 вершин.

"Думка може посилювати і так само руйнувати, вона або дає, або забирає енергію. І саме нам обирати, як думати і як жити"

Спортсменка вважає: кожного разу після завершення чергового етапу в житті обов'язково потрібно ставити собі нову мету. "Це як маятник, — каже Тетяна, — наприклад, написав дипломну роботу, одразу думай, чим будеш займатися далі, тому що у бездіяльності слідом за успіхом завжди трапляється сильне "просідання" вниз — від великого плюса до апатії. Спускаючись з вершини Вінсона, я думала про одного чоловіка, який переплив Босфор, і вирішила теж це зробити.

Я не заточена тільки під гори: у мене кулінарні курси — були, курси сомельє — були, я навчалася ораторської, письменницької, акторської майстерності. На шпагат? Можу! На йогу? Хочу!

В дитинстві я тонула 2 рази, страшенно води боялася, тож Босфор став моїм новим Еверестом. Три місяці я з 7-ї ранку тренувалася в басейні — це теж був виклик для мене.

Якщо я чогось боюся, я завжди розбираю свій страх по частинах, пробую його на смак. Спочатку я почала плавати в басейні, потім перебралася на Дніпро, потім спробувала сили на Десні, перепливла озеро Орта довжиною 4 км в Італії. Потрохи я полюбила відкриту воду, мене перестала лякати її каламутність та величезні риби, які певно є десь там, на глибині. Коли я долаю свої страхи, я тішуся — адже завдяки цим маленьким перемогам я можу керувати собою, своїми рефлексами, своїм мозком.

Будь-яка новизна формує гнучкість розуму і гнучкість тіла, коли ти все знаєш і вмієш, це одне, але новизна, а в моєму випадку це була вода замість гір, це зовсім інше".

Історія української альпіністки стала показовою для багатьох. ЇЇ стали запрошувати на свої заходи в якості мотиваційного спікера такі бренди, як Nestle, Danon, Ельдорадо, фармацевтичні компанії. Вона також виступає перед студентами і школярами. Можна просто красиво переказувати прочитані книги і загальновідомі кейси. А можно, як Тетяна Яловчак, розповідати про власний досвід. Так мотивація стала основним заробітком Тетяни. 

"У своїй книзі, як і на своїх виступах, я закликаю людей ставити масштабні цілі, такі як Еверест і досягати своєї вершини. Я ніколи не кличу нікого в гори. У кожного свій Еверест — комусь дитину вчасно спати укласти, комусь навчитися готувати борщ, комусь пройти 21 кілометр півмарафону".

До речі, ідея проведення сумісних піших півмарафонів виникла у Тетяни під час карантину.

Із введенням карантинних заходів все пішло не так, як хотілося. Книга, яка вийшла напередодні, не потрапила ні на презентацію в Лондон, ні на книжковий Арсенал. 

"У мене були плани поїхати в Непал, на Північний полюс… Але я не засмучуюсь, я підлаштовуюсь під ситуацію, це саме те, на чому я завжди наголошую — гнучкість повинна бути присутня і в тілі, і в розумі.

Я, як і всі, залишилася вдома. Не буду казати, що я вивчила за цей час ще одну мову, або пройшла багато тренінгів. Але я навчилася відпочивати, при чому — відпочивати активно. Мені пощастило — я живу за містом, і тому я багато ходила лісами й полями, більше за мене, певно, не пройшов жоден лісник. Саме під час таких прогулянок і з'явилася ідея маршруту в 21 км, який отримав однойменну з моєю книжкою назву: "У кожного свій Еверест".

Довжина спортивного марафону 42 км. На думку Тетяни, для того, щоб почуватися добре, бути здоровим і енергійним, не обов'язково бігти марафон. Та і взагалі бігти не обов'язково. Піший похід на половину дистанції принесе користі не менше. Відчуття природи, компанія однодумців, помірне навантаження піднімуть настрій, нададуть сили і мотивації, викликають почуття задоволення і самоповаги. 

"Я за те, щоб наша нація ставала більш здоровою. Я хочу робити щось корисне і важливе для людей. Ми зустрічаємося з моїми півмарафонцями в живу, спілкуємося, разом долаємо составлений мною маршрут, обмінюємся досвідом та дізнаємося багато нового. 21 км проходить з посмішкою на обличчі, час проходить непомітно, все задоволені і не виснажені. Я завжди кажу — сила в об'єднанні, коли люди йдуть разом, енергія передається один одному. Сподіваюся, таким чином я допомагаю людям".

По закінченню півмарафона Тетяна дарує учасникам помаранчеві браслети для нагадування того, що все можливо і будь-яку мрію можна реалізувати. 

Тепер, через чотири роки після сходження на Еверест, Тетяна не вважає його своєю поразкою. 

"Поразок не існує, — впевнена Тетяна, — це все наш досвід. Не називайте свій досвід поразкою або помилкою. Будь-який наш вибір — правильний. Помилок або досвіду не уникнути, обирайте свою дорогу і йдіть. Якщо я, успішна жінка, дам вам свої черевики, щоб ви спробували пройти мій шлях, я не думаю, що він вам сподобається. Мій шлях тернистий. З боку мої 40 років можуть виглядати ідеальними, але я знаю, що це не так. Я знаю, що таке , коли у тебе немає 5 копійок, щоб проїхати на тролейбусі, що таке тижнями не їсти нічого, крім вівсянки, ходити в літніх черевиках взимку, знімати після спуску з Джомолунгми снігові бутси разом з нігтями. Будь-який успіх може починатися саме з поразки. Важливо не здаватися і пам'ятати — якщо хтось зміг, зможете і ви, це точно".