До зірок: як живе єдиний в Україні аерокосмічний центр
Саме тут готують молодь, яка ставатиме українським космічним майбутнім. У день космонавтики розповідаємо, як воно виглядає сьогодні.
Доторкнутися до ракетного двигуна чи супутника, а ще вивчити астрономію, екологію космосу чи фізику Всесвіту. Єдиний в Україні та СНД – у Дніпрі працює Національний центр аерокосмічної освіти молоді імені О. Макарова. Відкрили його 25 років тому. За цей час через нього пройшли тисячі дітей, які марили підкоренням всесвіту.
Про те, чи цікавить космос сучасних дітей, як воно – виховувати космічні кадри у наших умовах, а також про унікальні експонати центру – у матеріалі до Дня космонавтики.
Коротко про минуле та сьогодення космічної галузі
З 1944 року – від заснування Південмашу та створення КБ «Південне» – у Дніпрі здали в експлуатацію сім типів космічних ракетних комплексів «Космос», «Космос-2», «Циклон-2», «Циклон-3», «Зеніт-2», «Зеніт-3SL», «Дніпро», а також 400 супутників. Втім, нині через брак фінансування та втрату контрактів Південмаш та конструкторське бюро «Південне» беруть участь лише у створенні американської ракети «Антарес» та європейської «Веги».
«Я з родини ракетчиків»
Батьки – ракетчики, прабатьки – теж. Тепер і сама пов'язана з космосом. Ірина Федоренко працює в центрі аерокосмічної освіти молоді заступницею генерального директора з науки та освіти. Згадує, як прийшла сюди 24 роки тому начальницею сектору, який ще не мав назви. Попервах маленький колектив із 10-15 людей навіть не знав, за що братися.
«Центр створювався для втілення аерокосмічної освіти, але поле було неоране. Ідей було забагато. Першою почала розвиватися аерокосмічна школа. Як вона працювала? Знаходили міську школу, з якою укладали договір. В обраний день до нас приїздили учні та слухали різні спецкурси за напрямками фізика космосу, історія створення ракетної техніки, космічна медицина».
Аерокосмічна школа є і зараз – вже у трьох форматах: очна, очна вихідного дня та заочна. Ходити до неї можуть учні 9-11 класів, а для молодших дітей та вже студентів є гуртки та спеціалізовані класи. Установа – державна, тому це безкоштовно. За рік через всі освітні програми центру проходить 800-850 учнів та студентів.
Головною метою створення центру була саме безперервна аерокосмічна освіта для створення молодих кадрів. Щоб ланцюг «школа-виш-підприємство» не переривався. Після навчання тут випускники обирають для себе інженерні спеціальності, потім працюють в КБ «Південне» та на Південмаші. Та є й такі, що нині в інших країнах. Ірина Федоренко розповідає, що інтерес до космосу у молоді не зникає. Втім, різниться з року в рік. Нині, впевнена жінка, він ростиме.
«Який рік менше інтерес, який – більше. Наше завдання – популяризувати цю сферу. Хоча зараз напевно підвищитися інтерес – після польотів Ілона Маска, а також майбутніх експедицій на Місяць та Марс».
Ірина Федоренко додає, що космос зараз – не такий, як раніше. Його слід розглядати набагато ширше. Можна бути фахівцем з фізики, медицини, математики, електроніки, а все одно разом із іншими відкривати Всесвіт.
Найважливіша галузь у світі
Під самою стелею тут супутники, а на підлозі – за склом і без – частини двигунів та ракет. Саме приміщення незвичної форми, наче великий корабель, у якому зібрані різні космічні скарби. Тут навіть повітря особливе – здається, що з присмаком зорь.
Головує у презентаційно-виставковому комплексі центру аерокосмічної освіти Віктор Мойса. Дідусь у свої 82 знає все про ці експонати, бо для нього космічна галузь найважливіша у світі.
«Я вчився у нас у Дніпропетровську. Хотів вступати на фізико-математичний факультет… Але хоч і закінчив школу із золотою медаллю, мене туди не взяли, бо разом з батьками перебував в окупації в Дніпропетровську. Через це став ворогом народу. Тому довелося закінчувати Металургійний інститут, потім був пропрацював у цій галузі три роки. А вже тоді поринув у космічну галузь, як і мріяв. Там теж потрібні були металурги. А через те, що я інженер-механік, був скрізь затребуваним».
Віктор працював у науково-дослідному інституті технологій машинобудування. Створення всіх ракет та супутників, що є у залі, проходили через нього та колег.
«Для організації виробництва що потрібно зробити? Якщо у вас немає нічого? Насамперед знадобиться директивна технологія, під неї треба обрати обладнання, яке є, а того, що немає, слід створити. Процес повинен весь час удосконалюватися. Потім, як завершується випуск однієї ракети, приступаємо до нової».
Нині задача Віктора Мойси – щоб експонати у комплексі були в цілості. Їх тут близько півтори тисячі. Майже всі зібрали до відкриття закладу. Після – додалося лише декілька. Тут є справді унікальні речі – наприклад, справжні двигуни ракет або зменшені їхні моделі, які виробляли спеціально для музею.
«Є деталі складної форми, для них потрібно було виготовити штампи, спроектувати у зменшеному масштабі. Ці моделі нині коштують десятки тисяч гривень».
Головна проблема музейної частини, за словами Віктора Мойси, це дах. Він протікає. І навіть зараз поміж експонатами є невелика калюжа. Будівлю здали в експлуатацію у 80-ому році і відтоді капітально не ремонтували. Втім, вода зі стелі не надто шкодить експонатам. Більшого оновлення, як каже дідусь, потребують ті натурні зразки бойових ракет, що стоять надворі.
«Їх потрібно пофарбувати. Для цього необхідні колосальні гроші. Один кілограм фарби коштує сотні гривень, а потрібні сотні кілограмів. Слід здерти стару фарбу, проґрунтувати, промити, знову поґрунтувати, пофарбувати і ще раз пофарбувати для нанесення палетки. І хто ж буде дотримуватися правильної технології нанесення? Цих фахівців вже на нашому заводі та конструкторському бюро немає. Їх треба шукати».
Щотижня розповідаючи про всі ці експонати, улюблений Віктор Мойса обрати не може. Бо у кожному є щось цікаве. Для прикладу дідусь починає розповідати про перший ступінь ракети «Зеніт».
«Він має діаметр 4 метри, висоту 25 метрів. Внутрішня поверхня баку з паливом – понад півтори тисячі квадратних метрів. При заливці туди кисню її потрібно помити. А тут вам раптом стало цікаво, а як добре його помили? Ви туди пальчиком тиць. І все! Від цього бак брудний, жирові відкладення найстрашніші для кисню, відбувається самозаймання. Слід мити вдруге. У Дніпрі технологію очистки шукали кілька років, нині вона засекречена. Сьогодні ми робимо перший ступінь для американського «Антаресу». Чому? Бо вони не вміють мити».
Зацікавити дітей космосом складно, розповідає Віктор Мойса. Нині у центрі проводять до 12 екскурсій на тиждень, раніше стільки ж могло бути за день. Дідусь дуже чекає на закінчення пандемії, аби груп було більше. На це сподівається і Ірина Федоренко, бо через коронавірус школи неохоче йдуть на контакт. А є стійке бажання, щоб у стінах центру було більше молоді – як і раніше.
Дивіться також, як працює і чим дивує Музей науки у Києві.
