Хто такі “викривачі”? Як в Україні захищають вартових громадянського суспільства

Відкривають серію інтерв'ю адміністративний директор Міждисциплінарного науково-освітнього центру протидії корупції ACREC Андрій Білецький та юридичний радник Transparency International Ukraine Олександр Калітенко.

Андрій Білецький — кандидат юридичних наук з кримінального права та кримінології. Протягом декількох років займається вивченням питання захисту викривачів на академічному рівні. Крім того, він брав експертну участь в розробці змін до ЗУ "Про запобігання корупції" в частині захисту викривачів. Наразі як представник ACREC спільно з Національним агентством з питань запобігання корупції займається роз'ясненням норм цього Закону, а також проводить науково-освітні та просвітницькі заходи з питань захисту викривачів. Є секретарем Громадської ради при НАЗК. 

Олександр Калітенко — юридичний радник Transparency International Ukraine. До співпраці з TI Україна Олександр проводив дослідження рівня правового захисту викривачів у кожній з 27 країн ЄС, у тому числі з точки зору дотримання прав людини, та розробляв рекомендації для Transparency International Latvia і згодом для робочої експертної групи на чолі з латвійським прем'єр-міністром щодо відповідного майбутнього Закону Латвії. У 2015-2016 роках координував інформаційно-мобілізаційну кампанію "Вони би не мовчали" щодо зміни негативного ставлення до викривачів корупції та для їх підтримки.

Про важливість існування інституту викривачів у демократичному суспільстві, права та гарантії їхнього захисту, ставлення до них громадян, а також про формування культури викривання — у матеріалі. 

— Давайте пояснимо нашим читачам, хто такі викривачі суспільно важливої інформації?

Андрій Білецький: Усі думають, що викривачі є тими людьми, які просто виявляють якесь правопорушення і повідомляють про нього в контролюючі органи. Насправді, це не так. Головною особливістю викривачів є те, що вони діють всередині системи. Наприклад, я працюю на заводі і побачив, що мій керівник краде і продає якісь деталі. Це правопорушення, і його я виявив зсередини системи. І якщо я повідомляю про це наглядовій раді заводу, то автоматично стаю викривачем. Але якщо я, наприклад, йдучи вулицею, бачу, як когось збиває авто, і повідомляю про це до поліції, то у такому випадку я не викривач, я — заявник. У цьому й полягає головна відмінність між викривачами і заявниками: викривач працює в системі.

Олександр Калітенко: У міжнародному та українському праві поняття "викривач" різні. У міжнародній практиці викривач — це людина, яка надає інформацію про незаконну діяльність, про те, що шкодить суспільним інтересам. Може йтися про порушення прав людини, порушення безпеки транспорту, безпеки харчових продуктів, екологічні злочини. Тобто це широкий спектр інформації, визнаної суспільно необхідною. У нас же це обмежується лише корупцією, тобто у нас викривач — це лише той, хто інформує про можливі факти корупційних чи пов'язаних з корупцією правопорушень. Закордоном викривачі — це вартові суспільства. Вони виконують свої громадянські обов'язки і повідомляють про неетичну, неправильну, незаконну діяльність. 

— Чому, на вашу думку, в Україні парламентарі ухвалили закон №1010 "Про запобігання корупції" з такою вузькою дефініцією, де викривання поширюється виключно на корупцію? 

О.К: Побутує думка, що однією з цілей такої вузької дефініції було тестування ідеї захисту викривачів корупції. Це потрібно було, аби на вузькому колі викривачів протестувати, чи працюватимуть запропоновані механізми, так  би мовити, щоб вивчити необхідні уроки. І от коли механізм запрацює — розповсюдити його на всіх викривачів. 

До слова, у Європейському Союзі є Директива щодо захисту викривачів у більш широкій дефініції. Проте держави її майже не впроваджують. На її імплементацію було відведено два роки, і дедлайн минув 17 грудня 2021 року. Ситуація така: з 27 країн ЄС її впровадили лише п'ять. Це Данія, Литва, Мальта, Португалія та Швеція. Наприклад, в Естонії, Нідерландах та Франції триває процес обговорення законопроєкту. Інші 11 країн уже мають представлені законопроєкти. Але в решті країн ці законопроєкти навіть не виходили за межі уряду. Чому? Напевно, це знак, що країни ЄС ще не дуже серйозно сприймають питання захисту викривачів. Хоча повільне впровадження Директив є, на жаль, не одиничною практикою ЄС. Тобто я не можу сказати, що виключно з цією Директивою складається така ситуація. І знову ж таки сказати, що тепер терміново треба все ухвалювати, бо пройшов дедлайн, я не можу, адже першочергово ми маємо говорити про якість, про належний з усіма зацікавленими сторонами рівень дискусії. Не треба поспіху, треба, щоб викривачі отримали рівень захисту, на який вони заслуговують.

— Чому визначення "викривач" не обов'язково має асоціюватись з викриттям корупції? Чому важливо розширювати дефініцію? 

А.Б: Наразі Україна пішла шляхом пілоту і впровадила захист викривачів лише корупційних правопорушень. Однак, уявімо собі утопічну ситуацію: Україна мінімізувала корупцію настільки, що викривати корупцію у значних масштабах вже не потрібно (з різних причин, наприклад, немає значних корупційних кейсів). Викривачі корупції все ще залишаються захищеними законом, проте в Україні є ще низка проблем: довкілля, безпека виробництва, транспорту, фінансові злочини, які не підпадають під визначення корупції. Як захищати цих людей? Як мотивувати їх повідомляти про ці злочини? З огляду на це, варто застосовувати широкий підхід, аби кожен мав змогу почувати себе безпечно, повідомляючи будь-яку інформацію, а не лише про корупцію. 

О.К: Коли ми говоримо про широке значення терміну "викривач", це може бути і працівник водоканалу, який повідомляє про неочищену воду в крані. Офіціант — про несвіжу рибу, яка може отруїти відвідувачів. Фармацевт — про недбале зберігання вакцин, що перетворило їх на отруту. Охоронець — про катування в'язнів у тюрмах. Кондуктор, який бачить, що в маршрутці ось-ось відпаде колесо. Всі вони можуть допомогти комусь, або й взагалі врятувати чиєсь життя. Якщо матимуть захист. Лише маючи гарантований захист, люди наважуються свідчити. Потенційного викривача цікавить, чи муситиме він потерпати від дискримінації та мобінгу на роботі? Чи випишуть догану або взагалі звільнять з вовчим квитком? Тому важливо побудувати фундамент інституту викривача, і це якраз широка дефініція. Відповідно до найкращих міжнародних стандартів та практик. І розповсюдити його на всіх громадян, які з 1996 року мають конституційне право вільно поширювати інформацію. І не тільки про корупцію, а й про інші суспільно важливі речі.

— На ваш погляд, що гальмує процес впровадження Директиви ЄС про захист викривачів?

О.К: Мені здається, проблема ще й в тому, що досі зберігаються негативні конотації щодо викривачів. Мовляв, вони "стукачі". Ми в ТІ Україна вивчали синоніми слова "викривач" у різних країнах ЄС. Так от в Італії їх називають шпигунами чи тими особами, через яких відбувається витік інформації. Тобто це не позитивна конотація. У тій же Німеччині говорять, що викривач — це людина, яка забруднює власну домівку. Тобто, як кажуть в Україні, "виносить сміття з дому". Виходить, що не лише в Україні конотація негативна.

Наші колеги в інших країнах намагаються змінювати сприйняття громадян про викривачів через адвокацію нових позитивних термінів. Наприклад, у Польщі є термін "сигналіст", який впроваджується різними ГО, тобто людина, яка сигналізує про щось. Це вже явно позитивна конотація. Думаю, проблема серед іншого і в тому, що викривачі досі, зокрема в Європі, можуть сприйматися негативно.

"Ставлення до викривачів досі криміналізоване"

— В Україні також досі існує негативна конотація щодо викривачів. Їх іноді називають "стукачами", як за радянських часів, коли людей змушували розповідати про родичів і друзів, які мають антирадянські погляди. Це свідома чи помилкова маніпуляція?

О.К: Абсолютно свідома. Як би ми не хотіли цього позбутися, як би ми хотіли не говорити про це, але ставлення до викривачів досі криміналізоване. До людей, які співпрацюють з правоохоронцями, завжди було таке ставлення, до них завжди ставились як до "стукачів", називали "щурами". І це все залишається не лише на побутовому рівні, а й на державному. Для прикладу, на початку весни 2021 року, коли ухвалили закон про введення Єдиного порталу викривачів, прийняли ж і зміни, запропоновані нардепом Сергієм Власенком, який використовував риторику, мовляв, викривачі — це стукачі, і "так ми будемо повертатись до 1937 року". 

— Чому "стукач" і "викривач" це не тотожні слова? У чому ідеологічна відмінність? 

О.К: Насправді, Україна зробила крок вперед. Ще у 2011 році була законодавча вимога до викривачів, що в них мають бути відсутні корисливі або особисті мотиви. Тобто, якщо у тебе погані стосунки з твоїм босом, наприклад, і ти вирішив стати викривачем — ти б не отримав захист. Бо прийшов би бос і сказав: "А він викриває не тому, що викриває, а тому, що хоче помститися, у нас погані стосунки". Нині ми відійшли від цієї умови і у 2014-му її вже не було. Як на мене, це крок вперед. Це про те, що більше не оцінюють мотиви, адже цим можна легко маніпулювати. Викривач — це про боротьбу не за свої інтереси, а за інтереси суспільства. 

А.Б: Причому зараз цей тягар доведення покладається на керівника. Саме він має доводити, якими мотивами — корисливими чи особистими — керувався викривач. Викривач має передати інформацію на перевірку відповідним органам. Якщо органи вважають, що її достатньо, але водночас відкривається судове провадження, де керівник хоче якимось чином покарати свого співробітника, то саме він має доводити, що ця інформація неправдива чи не відповідає дійсності. Не викривач має це доводити. І це плюс. Тому що так ми скидаємо тягар з викривача. Максимум, що йому потрібно — зібрати достатньо фактів та документів для правоохоронців. Викривач не має сам збирати доказову базу. Він має дати привід для роботи правоохоронців.

О.К: Ще один позитивний крок, який ми зробили у 2020 році, — це те, що навіть правомірні дії у стосунку до викривача, які мають дискримінаційний характер, вважаються негативним впливом. Наприклад, у Києві часто затори і тому людина могла запізнюватися на роботу. Усі на це закривали очі, бо розуміли, що запізнення на 5 хвилин є можливим, бо це Київ. Але коли ця людина стала викривачем і заявила про щось правоохоронцям, то отримала догану за запізнення. Те ж саме, наприклад, з прогулами. Уявимо, що людина йде виступати на якомусь заході і раніше все було гаразд, з роботи її відпускали, а коли вона стала викривачем їй за це ліплять прогул. Це я наводжу конкретні приклади з життя. Такі дії є дискримінаційними і негативними заходами впливу. Бо інші колеги від такого ж не страждають, і сама людина, поки не була викривачем, такого ставлення не отримувала. Для суддів навчитися розрізняти такі дії буде великим викликом.

"Викривач — це про боротьбу не за свої інтереси, а за інтереси суспільства"

— Як українці на сьогодні сприймають викривачів? 

О.К: Мені здається, що зміни у сприйнятті є. Тому що коли ми у 2014 році починали першу кампанію з популяризації позитивного ставлення до викривачів, я отримував дивний фідбек, на кшталт, "а хто такий викривач взагалі?". Або ще казали "дайте мені посвідчення викривача, я буду по ньому їздити у громадському транспорті з пільгами". Не можу сказати, що зараз кардинально все покращилось, звісно, над змінами ще працювати й працювати, однак мені здається, що в тому контексті, у якому ми жили останні роки, коли питання викривачів підіймалося кандидатом у президенти, мовляв, дзвоніть до НАБУ, викривайте, отримуйте 10%, відбулося суттєве підвищення рівня цієї теми.

Проте це мало і негативні наслідки, бо не щодо всього можна дзвонити в НАБУ, у них є своя підслідність. Інший негативний розвиток подій полягає у тому, що цей дискурс про винагороду інколи затьмарює все інше. Я не проти цих 10%, бо закордоном є, наприклад, навіть спеціальні фірми, які допомагають викривачам оформлювати їхні повідомлення до правоохоронців та супроводжують їх юридично за певний відсоток від цієї винагороди. Це формує середовище.  Це для всіх може бути вигідно і корисно, бо і викривач отримує допомогу, і суспільство, інакше б цей злочин залишився нерозкритим. Однак люди ще не дуже розуміють, за яких умов можна отримати цю винагороду. Ще треба роз'яснювати людям, що викривач — це не імунітет, яким можна зловживати.

"Дайте мені посвідчення викривача, я буду по ньому їздити у громадському транспорті з пільгами"

А.Б:  Зміни відбулися і в позитивний, і в негативний бік. З позитивного — у нас з'явились окремі професійні спільноти, які займаються викривачами, це спеціальні фірми. Також відповідно до закону цим мають займатися уповноважені в органах влади. Наразі вони починають ознайомлюватися  з законодавством, з тим, як працювати з викривачами, з їхніми правами та обов'язками, гарантіями захисту. 

З негативного — деякі люди, дізнавшись про існування такого поняття як викривачі, починають цим маніпулювати. Мовляв, дивіться, я викрив когось на міфічних корупційних схемах, дайте мені 10%. Причому вони починають відверто спамити НАЗК і казати, щоб їм дали статус викривача і дали 10% винагороди. Я особисто знаю дві-три такі історії. 

Тому так, є люди, які просто маніпулюють цими знаннями і намагаються використати. Є приклади, коли людину хочуть звільнити, переводять чи позбавляють заробітної плати,  а вона каже: "Я — викривач, а те, що ви хочете зробити, — це негативні заходи, і ви не можете їх до мене застосувати". І тоді керівництву потрібно доводити, що ця людина не є викривачем і сказала це лише для того, щоб захистити себе, а насправді заходи застосовуються до неї правомірно. 

— Навіщо потрібні викривачі суспільству? Яка з них користь? 

О.К: Якщо у суспільстві будуть викривачі, то потенційний корупціонер тричі подумає, вдаватись йому до корупції чи ні. Бо, коли викривачів немає, то він покладається на мовчання, що ніхто про нього нічого не скаже. Мовляв, можна робити все, що заманеться, приховувати це, і покарання не буде. До речі, щодо міжнародної практики: від аудиторів можна дізнатись про 14% зловживань, а від викривачів — до 40%. І це тому, що викривач знає "кухню" зсередини, а аудитор приходить ззовні. 

А.Б: За приклад можна взяти рух "MeToo", який був корисним для суспільства. Якби про злочини не почали повідомляти, світова спільнота про це б не дізналась і не було б жодних негативних наслідків для порушників. Можна тут провести аналогію з викриванням. Думаю, існування викривачів триматиме всіх у тонусі. Люди розумітимуть, що будь-які правопорушення їм вчиняти невигідно, бо поруч є ті, хто про це дізнаються і розкажуть іншим. Так ми виведемо нові стандарти поведінки не лише в органах влади, а й, сподіваюся, загалом у будь-яких структурах. 

Усе починається ще зі школи: коли списувати погано, але всі цим користуються і ніхто про таку поведінку нікому не каже. Але, наприклад, в американських університетах практикують таке: студентам дають аркуші для складання іспиту і дозволяють заповнювати їх де завгодно у кампусі. Тобто можна писати там, де зручно, але заборонено використовувати додаткову літературу, інтернет тощо. Студенти там реально не списують, бо знають — якщо хтось побачить, що вони користуються чимось із забороненого, то про це повідомлять і це може вплинути на бал за іспит чи взагалі закінчиться відрахуванням. Тобто викривачі мають працювати не лише серед держслужбовців, це має працювати і на нижчих рівнях. 

"Усе починається ще зі школи: коли списувати погано, але всі цим користуються і ніхто про таку поведінку нікому не каже"

— Які зміни мають ухвалитися на законодавчому рівні, аби викривачі могли отримати реальний захист у разі виникнення такої потреби? Чого нині не вистачає? 

О.К: У нас вже давно очікуються зміни до законодавства, які б дозволили покращити безпеку не лише тих викривачів, які повідомляють про кримінальні корупційні злочини, а й рівнем нижче. Про адміністративні правопорушення, наприклад. Там теж є про що заявляти: конфлікт інтересів, недостовірне декларування, порушення обмежень на отримання подарунків, сумісництво тощо. Тобто це дуже великий шмат антикорупційного законодавства, про порушення якого теж можна повідомляти, однак ти не отримаєш того обсягу захисту, який би ти отримав, якби повідомив про кримінальний злочин. І це, звісно, може обмежувати людей. 

Ще один момент полягає в тому, що викривачі, які повідомляють про державну таємницю, потребують значно більшого захисту, ніж нині мають. І це також впливає на рівень сприйняття безпеки. Людина, яка в інтересах суспільства повідомляє настільки делікатну інформацію як державна таємниця, мусить бути впевнена, що отримає необхідний захист. Наразі у нас з цим є прогалини.

Чого нам ще не вистачає — у нас гарантії поширюються на близьких людей викривача, це плюс. Однак захист не поширюється на тих, хто допомагав викриттю. Тобто вони і не викривач, і не близька людина. І поки теж залишаються без законодавчого захисту. Мені здається, якби вони мали захист, то і викривачам викривати порушення було б безпечніше. Тому що не завжди отримати всю інформацію може один викривач, іноді йому треба допомога, але він може її не отримати, бо помічники знають, що їх не захистять. 

— 1 січня 2020 року набрав чинності президентський законопроєкт №1010 "Про запобігання корупції" щодо викривачів корупції. Як ви оцінюєте його імплементацію? Чи виправдовує він сподівання експертного середовища?  

А.Б: На 100% — ні, є ще над чим працювати, та певні зрушення все ж є. НАЗК тепер є спеціальним уповноваженим із захисту викривачів. Вони можуть залучатись до суду як третя сторона або виступати на захист викривачів. Звичайно, тут питання в тому, що поки штат НАЗК не дозволяє розпорошуватися на всі справи, оскільки у департаменті працює десь до 10 людей, і це на всю країну. 

З позитивного — ми створили умови для повідомлення інформації з обмеженим доступом. Так, у нас поки ще є проблеми з державною таємницею, але все-таки викривачі можуть використовувати за певних умов канали, які обирають самостійно: або регулярні, або зовнішні. Також НАЗК почали застосовувати приписи на захист викривачів. Відомий кейс, коли НАЗК застосовувало приписи до керівництва ДП "Енергоатом" щодо викривача Олега Поліщука. Також був випадок, коли в одному з університетів Харкова до керівника застосували припис через утиски на роботі саме викривача. Позитивні зрушення є, але нам є над чим ще працювати. Осягнути всі законодавчі зміни за два роки нереально. 

О.К: Наразі у нас ще декларативним залишається право викривача на психологічну допомогу, оскільки механізм її отримання не прописаний. Також у законодавстві не прописано окремого права викривача на медичну допомогу. З точки зору міжнародних стандартів це прогалина, її треба виправляти. Мені також не вистачає інформації щодо судової практики. Деякі виграють, у деяких рішення ухвалюють не на користь викривача, і тут виникає й залишається відкритим питання — чому так стається? Чи це якісь недопрацювання у законодавстві грають на руку стороні обвинувачення, чи умови для викривача не були виконані належним чином? Це треба додатково досліджувати. 

Наші судді, м'яко кажучи, не дуже обізнані в тому, що це за статус "викривач", який у нього імунітет тощо. І це питання не двох років. У нас, наприклад, вже більше 10 років у законодавстві існує категорія "конфлікт інтересів", а судді часто досі так і не розуміють, що це таке. Те ж саме й з викривачами. І це навіть більш делікатна тема. Тренінгів для суддів, як це було, для прикладу, в Сербії, у нас немає. Мені здається, що саме зараз можна направити цю судову практику у потрібне для всіх викривачів русло.

— Які права й гарантії захисту викривачів корупції передбачено законом? 

А.Б: Перш за все — це захист трудових прав. Тобто викривач може звернутися до НАЗК і отримати відповідний статус викривача. Тоді до нього не можна буде застосовувати негативні заходи впливу в будь-якій формі. Наприклад, раптова переатестація, догани за запізнення на роботу, переведення на менш оплачувану посаду, необґрунтована відмова у підвищенні.

Також йдеться про юридичні гарантії захисту, хоча у нас вони поки трохи складно працюють. Оскільки в законі прописано, що насправді викривач не несе жодної відповідальності за власні дії, хоча якщо подивитись у Кримінальний кодекс, то у нас з дев'яти складів злочинів лише два говорять про те, що викривача може бути звільнено від юридичної відповідальності. Тут же ми говоримо про гарантії надати інформацію анонімно та конфіденційно. Ці поняття часто плутають. Анонімність означає, що ніхто не знає особу викривача, навіть той, хто приймає інформацію. Конфіденційність — особу викривача знає лише той, кому він надає інформацію. 

— Якими ще законодавчими актами передбачений захист викривачів?

А.Б: Кодексом законів про працю, Кримінально-процесуальним кодексом, Кримінальним кодексом, Цивільно-процесуальним кодексом, Цивільним кодексом тощо. 

— Які новації пропонує ухвалений закон №3450 щодо впорядкування окремих питань захисту викривачів? 

А.Б: Раніше йшлося про те, що деякі визначені органи, як то НАЗК, НАБУ, Національна поліція мали створити регулярні канали, які б дозволили повідомляти їм інформацію і стороннім викривачам. Так, ці канали мали забезпечувати належний рівень анонімності або конфіденційності. Проте жоден з органів не створив канал, який би відповідав вимогам. На практиці — вони просто створювали ґуґл-форму, яка нібито дозволяла викривачам повідомляти про порушення. Але ж такий спосіб не зберігав конфіденційність чи анонімність. А от Єдиний портал повідомлень про корупцію, запропонований цим законопроєктом, можливо, зможе усунути ці проблеми. Адже це має бути єдиний для всіх канал, який дозволить побудувати систему повідомлень, що забезпечить надійний захист ключових гарантій викривача щодо анонімності та конфіденційності. 

О.К: Звісно, такого порталу не вистачало. Адмініструвати його буде НАЗК, воно ж і буде впроваджувати єдині практики. Надалі було б добре створити інформаційного уповноваженого, який би займався захистом викривачів і так само захистом персональних даних, а також перебрав на себе функції омбудсмена з захисту доступу до публічної інформації. 

— На вашу думку, чи є наразі політична воля для імплементації всіх цих нових законодавчих змін щодо захисту викривачів?

А.Б: Залежить від того, чия політична воля. Політична воля з точки зору органу, який відповідає за формування та реалізацію політики — більше так, аніж ні. Якщо говорити про ширші політичні кола, парламент тощо, то тут є неоднозначність, оскільки, наприклад, під час ухвалення законопроєкту №3450 у нас виникли деякі проблеми, пов'язані з внесенням правок нардепа Сергія Власенка. Вони здебільшого були засновані на популістичних обґрунтуваннях. Тому тепер нам, мабуть, потрібно буде голосування кожного законопроєкту, пов'язаного із захистом викривачів, уважно відслідковувати. 

О.К: Спочатку тему викривачів підняли на дуже високий рівень, бо навіть президент з білбордів говорив про 10% винагороди й закликав повідомляти про зловживання до НАБУ. Але не про все можна туди повідомляти, бо НАБУ має обмежену підслідність. І 10% не завжди можна отримати так легко, як, можливо, здається. Для цього є умови, яких потрібно дотримуватися. Наразі добре, що позитивні правки по порталу були внесені до закону про запобігання корупції. Та ми були на волосині від того, щоб взагалі втратити інститут викривачів, тому що правки Власенка могли зовсім його знищити, і це, звісно, не додає оптимізму щодо належної політичної волі щодо посилення інституту викривачів.

"Ми були на волосині від того, щоб взагалі втратити інститут викривачів"

— Як ви оцінюєте роль журналістів, а також медіа в контексті поширення інформації про викривачів? Чи щось змінилось з 2014 року, коли активно стартувала інформаційна кампанія задля підвищення позитивного ставлення до викривачів? 

А.Б: Звичайно, є позитивні моменти висвітлення, а є й замовна дискримінація викривачів у ЗМІ. Мені згадується випадок, коли у 2016 році до парламенту зайшов законопроєкт 4038а. Тоді ще було популярним явище, коли газету "Вєсті" роздавали біля станцій метро. Так от, в один з днів я побачив на першій шпальті величезний заголовок статті, яка мала на меті дискредитувати інститут викривання. У статті він подавався, знову ж таки, крізь призму "стукачества". Таких замовних статей було багато і перед прийняттям законопроекту 1010. Але, тим не менш, можна відзначити і позитивну динаміку висвітлення кейсів викривачів у ЗМІ, чому важливо про них говорити і як їм можна допомогти.

О.К: Мені здається, різні журналісти та медіа демонструють різне ставлення до викривачів. Одні підживлюють негативні стереотипи про них як про "стукачів", особливо в розрізі потенційної винагороди у 10%. Інші змальовують викривачів та їхню роль позитивно, підтримують їхній вчинок. Що точно змінилось з 2014 року, так це те, що висвітлювати цю тему стали більш інтенсивно. І хоча відбулось збільшення кількості матеріалів у ЗМІ, все ще необхідно формувати позитивну суспільну думку про викривачів та їхній внесок у суспільство, зокрема й зусиллями медіа.

— Які проєкти для посилення захисту викривачів втілюють ваші організації?

А.Б: Ми у Міждисциплінарному науковому-освітньому центрі протидії корупції ACREC реалізуємо декілька проєктів, які в першу чергу направлені на експертну підтримку діяльності управління, що займається захистом викривачів в НАЗК; створюємо і проводимо тренінги для працівників. Пишемо роз'яснення щодо захисту викривачів. Також проводимо міжнародну конференцію, направлену на популяризацію та експертне обговорення питань про захист викривачів. І, звісно, намагаємось розвивати питання захисту викривачів на науковому рівні. Реалізуємо декілька досліджень, що торкаються теми захисту викривачів не лише в Україні, а й у світі. Також разом із НАЗК ми видали Науково-практичний коментар законодавства України про захист прав  викривачів корупції, який має унормувати і практику роботи, і судову практику в цій сфері. 

О.К: Я долучений до написання нової версії посібника викривача корупції. Його випустить громадська організація "Трудові ініціативи" з Центром солідарності в Україні. У нас в Transparency International Ukraine для тих, хто хоче отримати ту чи іншу послугу від держави без корупції, є низка антикорупційних інструкцій. Наприклад, проєкт "Що купує твоя школа?". Там ми підказуємо громадянам, які не хочуть сплачувати добровільно-примусові внески, як на мапі закупівель перевіряти чи не закуповувався уже продукт про який йдеться. 

— Які основні виклики стоять перед експертним середовищем, яке займається впровадженням інституту викривачів в Україні? 

А.Б: Це напрацювання комунікаційної стратегії щодо теми викривачів. Аби суспільство почало нормально сприймати цю тему і не було асоціацій викривачів зі "стукачами" потрібно підібрати правильні "ключі". Тобто йдеться про зміну підходу до розуміння цього явища, а ще — усталення розуміння викривачів не лише в суспільстві, а й серед основних стейкхолдерів. Оскільки якщо взяти той самий Комітет з питань антикорупційної політики, то є люди, які розуміють, хто такий викривач і чому потрібно його захищати, а є ті, що кажуть: "Це зовсім не те, що ви собі там думаєте, викривачі — це взагалі підпільні агенти Держдепу і нам таке не треба".

О.К: Останні соціологічні опитування свідчать про те, що частка звичайних громадян, які відчувають себе відповідальними за боротьбу з корупцією, знижується. Набагато більше відповідальності покладається на президента, на Верховну Раду, на антикорупційні органи тощо. І це те, з чим треба працювати. Як треба працювати і над формуванням нульової толерантності до корупції. І, звісно, — над зміною сприйняття викривачів і формуванням позитивних конотацій навколо них. І було б добре, якби суспільство побачило кілька гучних прикладів, де викривачі дійсно отримали свій захист. 

— Що плануєте робити далі для зміни свідомості і підвищення викривальної культури громадян? 

А.Б: Ми будемо по-максимуму поширювати продукти, які виробляємо про викривачів. Що має робити Україна? Хотілося б, щоб все-таки завершили цей пілот і вже починали говорити про застосування широкої дефініції до викривачів. 

О.К: Свого часу ми проводили низку кампаній щодо зміни ставлення до викривачів, щодо зображення їх як суспільних вартових. І це те, що треба робити і в майбутньому. Інформаційна підтримка, просвітницькі кампанії — усе це дуже важливо. Поки що все ж нам не вистачає розуміння своїх прав і знань про свої права.

Фото "Рубрики"