5 запитань про НАТО, які ви соромилися поставити

Нині членами НАТО є 29 держав як Європи, так і американського континенту. Створена в 1949 році, тобто майже після Другої світової та з перспективою на протистояння у Холодній війні, НАТО на сьогоднішній день продовжує відігравати важливу роль у забезпеченні миру та стабільності у світі. Однак чи все так ідеально всередині самої організації? І чи потрібна вона Україні?

До Вашої уваги речі про НАТО, які ви не знали або соромилися запитати.

1. Що таке система колективної безпеки в НАТО?

Пригадаємо мушкетерський принцип «Один за всіх – і всі за одного!» Так само й тут. Згідно зі статтею 5 Північноатлантичного договору напад на одного із членів організації автоматично означає напад на весь альянс. Погодьтеся, мало хто захоче «тягатися» майже з 30 країнами світу одночасно. Можливо саме тому за всю історію існування організації згадана стаття застосовувалася лише одного разу – після терактів 11 вересня, коли США закликали членів організації приєднатися до оголошеної ними «війни з тероризмом».

Насправді, якщо уважно розглянути сам текст статті 5, то можна помітити, що не такий він уже і рицарський. Справа в тому, що, згідно  Вашингтонським договором, країні, яка опинилася у військовому конфлікті, допомогти можуть логістично, фінансово, консультаціями і як варіант, застосуванням збройних сил. Це дуже важливо, оскільки означає, що ніхто одразу кидатися із шаблюкою на ворога не стане. Можливо, прикро, але тим не менш, логічно. Справа в тому, що формулювання статті 5 уже тривалий час викликає дискусії мовляв, як Україні розраховувати на членство в НАТО, якщо у нас збройна агресія. Ніхто не захоче приймати у члени таку проблемнукраїну та одразу «заступатися» за неї в рамках політики колективної безпеки. У самому Вашингтонському договорі немає положення про те, що країна, що перебуває у збройному конфлікті, не може стати членом альянсу. Тому є всі підстави вважати, що при проведенні грамотної реформаційної політики та продовженні слідуванню принципів організації, вступ України можливий навіть із нинішньою ситуацією на Сході.

2. І як туди потрапити?

Тут потрібно брати до уваги декілька факторів. По-перше, сама по собі процедура набуття членства – це довгий і тернистий шлях. Потрібно провести попередні перемовини між країною, яка подає заявку, та групою експертів із самого Альянсу. І звичайно, переговори не відбуваються за один день. Під час першого раунду сторони обговорюють питання оборони та юридичних зобов'язань. Далі на засіданнях визначають, скільки країна – потенційний член зможе вкладати в бюджет організації, і яким чином можна привести у відповідність до стандартів НАТО вітчизняні служби розвідки. Якщо переговори минули успішно, то насамкінець експерти розробляють державі «індивідуальний графік» для проведення реформ, необхідних для того, щоб стати повноправним учасником дружнього натівського колективу.

Потім необхідно надіслати листа прямо до Брюсселю (де знаходиться штаб-квартира НАТО), у якому зазначити, що держава готова проводити необхідні зміни. Після цього країна приєднується до Протоколів Вашингтонського договору (документу про заснування організації як такої). Надалі аналогічний процес повинні пройти самі держави-члени НАТО. Вони також ратифікують протоколи про приєднання до Вашингтонського договору, але вже для кожної країни, що виявила бажання стати членом Альянсу. Процедура дещо нагадує ратифікацію угод про асоціацію. Необхідний документ ухвалюють уряди не лише держави, що хоче приєднатися до організації, а й уже ті, що є повноправними її членами.

Далі – персональне запрошення приєднатися до лав НАТО від генерального секретаря. Документи про приєднання, ухвалені відповідно до національних процедур, передають депозитарію, тобто урядові Сполучених Штатів.

3. Так а на якому ми етапі?

Повільно, але Україна також рухається у напрямку набуття членства. У далекому 1994 ми подали заявку, стали членом програми «Партнерство заради миру». Тільки в 2002 нам вдалося отримати той самий «індивідуальний план реформ» від експертів Альянсу. У 2004 навіть почався прискорений діалог про членство, однак через із приходом до влади Януковича щось пішло не так.

Нині ситуація така: ми – аспіранти, тобто офіційно, країна, що прагне приєднатися до Альянсу. Отож сьогодні ми можемо розраховувати тільки на посилений діалог щодо потенційного членства в НАТО. Для його успішної реалізації країна повинна дотримуватися викладених у Вашингтонському договорі принципах, а також докладати зусиль для забезпечення безпеки у атлантично-європейському регіоні. Важливо зауважити, що надання «плану дій» не зобов'язує сам Альянс у майбутньому прийняти ту чи іншу державу до своїх лав. Усе залежить виключно від неї самої і того, наскільки швидко та ефективно така країна зможе провести належні реформи.

4. Наскільки дороге задоволення – бути членом НАТО?

У будь-якому разі, не з дешевих. Хоча в організації сповідується принцип пропорційності (тобто вклад робиться залежно від території, економічної спроможності країни) нині існує тенденція до чіткого дотримання принципу «2% ВВП». За останні декілька років за ініціативою американського президента Дональда Трампа посилилися сперечки з приводу недоплати багатьма державами своїх членських внесків. Після саміту в Уельсі в 2014 державами було вирішено упродовж наступних 10 років збільшити членські внески, точніше, закріпити їх на рівні тих самих 2%. На сьогоднішній день, однак, виконати поставлене завдання вдалося тільки США (вони – абсолютний лідер із показником у майже 4%), Великобританії, Греції, Естонії, Румунії та Польщі.

5. Так навіщо нам НАТО взагалі?

Щоб отримати більше безпекових гарантій. Попри те, що «мушкетерська» 5 стаття не є вирішенням усіх наших проблем, а зобов'язання  відповідно до індивідуального плану дій ще виконувати і виконувати, членство в НАТО продовжує залишатися одним із найнадійніших інструментів збереження безпеки. Престижність організації також відіграє не останню роль. Членство в НАТО означає визнану у світі державну традицію демократії, високу боєздатність армії, належні економічні умови, навіть привабливіший інвестиційний клімат. Наявність взаємних гарантій, суттєвої технічної та (у разі необхідності) військової підтримки, чітка координація зусиль у боротьбі з недружніми намірами недружніх держав – це саме ті аспекти, яких потребує Україна. Ніхто не візьметься вирішувати наші проблеми за нас самих, однак допомогти в цьому питанні можуть і, насправді, хочуть. За умови докладення взаємних зусиль усе вдасться.