"Зараз інша війна. Зовсім": п'ять історій захисників України 

Обличчя оборони різні — це жінки й чоловіки, військові й медики, волонтери й добровольці. У День захисників і захисниць України розповідаємо п'ять історій українських військових, які ризикуючи власними, захищають життя мільйонів українців.

Денису 22 роки. До повномасштабної війни він працював програмістом у міжнародній IT компанії, але каже, що її наближення відчував. У лютому він був готовий йти на захист України: 

"У ніч з 23 на 24 лютого я з моєю дівчиною не спав. Були новини, була інформація, яка давала знати, що сьогодні все почнеться. І тому, я пам'ятаю, коли з'явилася новина, що путін вийшов у прямий ефір, і коли я почув фразу «військова спецоперація», я зрозумів, що почалось. Ми відразу з дівчиною поїхали з Києва до батьків у Київську область, і вже там нас застали основні події. Ми дивилися новини, чули вибухи, прильоти ракет, роботу ППО, і я розумів, що треба йти, треба йти захищати країну".

Тоді на околицях правобережжя Києва вже йшли бої, "вже був Гостомель, Буча, Ірпінь, російські війська підходили до Броварів". Денис зрозумів, що треба захищати лівий берег Києва. 

"Я сам з Дарницького району, з Позняків, — розповідає хлопець. — І тому я пішов у територіальну оборону. Я написав одразу на офіційний акаунт тероборони на фейсбуці, поцікавився, де найближче місце, куди можна прийти мобілізуватися, зібрав речі й пішов. 

Одне я можу сказати точно, що життя в усіх українців змінилося на до та після 24 лютого. Такого життя, як було раніше, більше не буде ніколи. На кожного з нас війна вплинула по-різному. І особисто на мене. Ця війна загартувала і мене, і моїх побратимів, мою сім'ю і взагалі всю українську націю. І так воно мало бути". 

Зараз за плечима Дениса вже є успішні операції. Одна з найуспішніших — коли російські війська виходили з одного з селищ Донецької області: 

"Ми були до цього готові й зустріли їх коригуванням артилерії. На задньому фоні (на фото Дениса, — ред.) — знищена БТР-82ка. Це одна з новітніх одиниць військової техніки російської федерації. Ця й інші такі були спалені".

Що робитимеш після перемоги?

"Після перемоги зберу всю сім'ю і просто посидимо разом з сім'єю в спокої й тиші".

Павлу, позивний Пауль, 27 років. У цивільному житті він —  провідний спеціаліст аналітично-розрахункового сектору департаменту муніципальної безпеки. Як і Денис, наближення повномасштабного нападу росіян чоловік відчував.

"Звичайно, до війни повномасштабної готувався, як міг, тому що було повне відчуття того, що рано чи пізно це трапиться. У день, коли пролунали перші вибухи, нічого такого надто бентежного не відчув. Більше холодний розсуд і одне питання, чи все, що я готував напередодні в тривожній валізі, є. 

І вже о п'ятій ранку я схопив рюкзака, вдягнув форму й поїхав на збірний пункт. О шостій я вже був на збірному пункті. Головні моменти, які б я відзначив за час, скільки я перебуваю на цій війні, — я переконався, що українська нація дійсно сильна, непереможна. Попри роки, покоління, будь-які хвороби, навіть обмежено непридатні йдуть в армію і роблять своє діло. І ще найголовніше, що я побачив, ми абсолютно різні від москалів. Тому що українці виважено ставляться до будь-якої роботи, рішуче без вагань приходять на допомогу, не кидають своїх, допомагають цивільним. Навіть якщо є ризик, що ці цивільні якось так чи інакше були пов'язані з рашківцями. Ми — єдина нація, ми — один за одного. У цьому є наша сила. У цьому буде наша перемога". 

Павло згадує про одну ніч, коли з населеного пункту в зоні відповідальності батальйону тихцем намагалися виїхати окупанти. Їм це не вдалося — розвідники та інші підрозділи швидко виявили цю спробу, і за допомогою артилерії, корегувальників спробу їхньої втечі було зведено на нуль. 

"У тому ж числі, завдяки поїздці потім на місце тої колони розбитої, я зрозумів, що навіть під час важкого удару по них нашої артилерії, вони не намагалися якось один одному допомогти. Видно, що кожен був в них сам за себе. Хто куди, хто що, тікав. Кидали техніку, кидали зброю. Тобто люди абсолютно не мотивовані, люди прийшли сюди, як якісь загарбники, тупо за їжею, одягом, насильством і якимись приємними відчуттями від цього".

Що робитимеш після перемоги?

"Дуже хочу на рибалку (сміється, — ред.), дуже хочу відновити свій трошки зарослий сад у селі. Хоч я більше міська людина, але я зрозумів на цій війні, що такими благами природи, які намагались зруйнувати ті підари, треба реально користуватись і насолоджуватись щодня, щогодини".

А це Михайло, позивний Папай. 

"Папай — тому що все своє життя проводжу на воді, на річці, на лодці, на рибалці. У цивільному житті я був будівельником, прорабом. На війні я з другого дня війни", — розповідає про себе чоловік.

"24  я сів у машину і поїхав відразу шукати, де можна озброїтись. Так потрапив у батальйон ТРО. Не було ніякої паніки, страху. В мене було тільки одне питання — знайти, де будуть люди, які будуть керувати цим усім, і все буде налагоджено. І от я знайшов. Все супер".

Михайло згадує, як батальйон форсував річку — розповідає, що тоді в ній було мінімум води, але робити це доводилося під мінометним обстрілом і дуже швидко. Тому вирішили взяти човнові мотори, однак ті потребували ремонту. Тут Михайлу став у пригоді досвід із човнами — він і взявся за ремонт. Чоловік каже, що поки ремонтував, то теж "летіли міни трохи". Каже це легко, ніби це було просто. А втім:

"Трошки, звісно, ховалися. Але міни летіли метрах в 50 від нас, вибухали. Міни чутно, тому можна передбачити, куди вони могли летіти. Якщо чуєш, то не в тебе.

Мотори, мабуть, довго не використовувалися і хлопці не знають, як вони мають працювати. Свічки почистили, побачили масло в редукторі, побачили клапан. Там такий секрет є в моторі. Якщо немає спеціального «приспособлєнія» для бака для бензину, то бензин не закачується. Мабуть, його не було. Вони не придумали, як його встановити. Знайшли ми в гаражі цю штучку, вставили й усе запрацювало. Нічого там особливого не зламалося. Треба було просто вміти. Все. Знання".

Що робитимеш після перемоги?

"До мами поїду, до дитини. Там побачимо. Планів поки не будую. Треба перемогти. Там подивимось".

Вадиму 31 рік. До повномасштабної війни він працював DevOps-інженером. Але до того вже мав військовий досвід:

"З 15-го по 16-й роки брав участь в антитерористичній операції. Разом із підрозділами тримали в різний період ділянки фронту від Станиці Луганської до Авдіївської промзони. Відповідно я перебував на посаді командира взводу і безпосередньо брав участь в захопленні Авдіївської промзони разом із підрозділами 16-го мотопіхотного батальйону". Зараз Вадим несе службу в 126-му батальйоні територіальної оборони, займається зв'язком, забезпеченням управління військами.

"Чесно кажучи, до 24-го лютого я займався повністю цивільною роботою, був повністю нею захоплений, поглинутий. Старався якось не думати, оскільки якщо не нападуть, то не нападуть. А якщо нападуть, то що ж уже робити. Треба брати зброю і йти захищати Україну. Відповідно, в перші години війни був призваний військкоматом. Але оскільки мій батальйон уже брав участь безпосередньо в боях у Сумській області, то в мене не було змоги доїхати до них. Доїхав до 126-го батальйону, де проходять службу мої товариші. Тут я й залишився, тут займаюсь справами, стараюсь приносити користь тут". 

Вадим розповідає, що коли вперше приїхав у зону виконання завдань, то "війну не впізнав". Каже це тому, що з'явилася дуже висока насиченість засобами повітряної розвідки — наприклад, орланами:

"Просто в попередньому досвіді проліт орлану — це була якась така подія непересічна. А зараз проліт ворожих БПЛА — як норма. Раніше авіація не використовувалась. Зараз противник використовує авіацію. Та й артилерійські обстріли зараз разів так, мабуть, в 100 частіше, ніж за час мого попереднього досвіду. Тобто якщо раніше безпосередньо мої підрозділи брали участь в прямому вогневому зіткненні з противником, включаючи стрілецький бій, то зараз основний тягар війни лягає на артилерію. Тобто інша війна. Зовсім". 

Основна складність зараз, за словами Вадима, полягає в тому, що противник широко застосовує артилерію, і відповідно будувати системи зв'язку потрібно так, щоб максимально унеможливити вплив ворожої артилерії на системи зв'язку: 

"Ну, наприклад, всім відомий дротовий зв'язок дуже сильно страждає від артилерії противника. Також противник застосовує засоби радіоелектронної розвідки, радіоелектронної боротьби. Відповідно ми теж маємо це враховувати у своїй роботі й робити все для того, щоб противнику було якомога складніше прослухати зв'язок або, не дай боже, вплинути на можливість використання засобів зв'язку".

Що робитимеш після перемоги?

"Після перемоги поїду додому до сім'ї, до дочки, до дружини. Далі буду займатись своєю улюбленою справою".

Олександру 44 роки. У цивільному житті він працював у сфері туризму. Та попри те, що не мав військового досвіду, розумів, що повномасштабна війна можлива. 

"Це треба було, мабуть, вчити історію й зрозуміти, що в принципі це все було наслідком. Ми цього чекали і в цьому жили сотні років. І те, що не зробили наші пращури, такі як Сагайдачний, наприклад, нам потрібно було це питання вирішити. Тобто це було як вулкан, який спав і ось зараз він вибухнув саме в наш час", — міркує чоловік.

"Перші відчуття 24 лютого — ось, почалось. І все, що було приготовано, воно все знадобиться. І те, що потрібно вирішити питання з безпекою родини та ставати до лав.

Стало зрозуміло, що суспільство, можливо, нарешті прокинеться від ілюзій і інфантильності, яка була пов'язана зі ставленням до наших сусідів. І що, можливо, все ж таки те, що відбувається, є певним плюсом, який дасть поштовх для розвитку саме нашої держави. Тобто у нас більше не буде такої кількості людей, яка буде вважати наших сусідів друзями. І це дозволить не розколювати суспільство в майбутньому. І буде працювати на благо нашої держави". 

Олександр каже, що з військових буднів найбільше запам'ятовується те, що якими б не буди умови, у яких знаходяться військові його батальйону, вони все одно не втрачають мотивацію, позитив, підтримку одне одного. 

"І те, що ми заряджені на те, щоб дійти до кінця і до нашої перемоги, — додає Олександр. — Кожна операція — це якийсь яскравий епізод. Можу розповісти одну, скажімо так, смішну історію. Під час роботи й обстрілу… Хоча ні, це, мабуть, не на камеру. Цікаво було бачити нашу роботу і те, що відбувається з того боку, як ворог метушиться, не розуміє, що йому робити, помітна певна незлагодженість дій". 

А тоді ж згадує ще один епізод:

"Одного дня працювали, знайшли цілі й відпрацьовували по них, а тоді почули в якийсь момент звуки гелікоптера. Хтось з пацанів каже: «Та то наші». Після цього  почали прилітати нурси. Ми всі якомога швидше відреагували, поховалися. Потім після двох заходів закінчили роботу, всі одночасно сіли і всі мовчки закурили. Після цього почався ржач. От. Мораль тут у тому, що якщо в тебе є мотивація і ти розумієш, що і для чого ти це робиш, страх починає відступати".

Що робитимеш після перемоги?

"Дуже хочеться побачитись з рідними, обійняти. І, мабуть, можливо, тим, хто не розуміє ще й досі, пояснити, що щастя є в моментах, і потрібно цінувати кожну хвилину, не дивлячись на те, що відбувається навколо. Ми самі створюємо для себе моменти щастя. І потрібно створювати їх для себе та для інших. І тоді ми станемо квітучою, родючою і славною Україною, у якій буде приємно жити".

↓Читайте також

"Що буде повномасштабна війна, знав з двох причин". Як сільський вчитель став боронити нашу історію на фронті

"Тобі би бронік, як у Ксени", або як активістка, що боролась за права жінок, відтепер бореться за Київ