20 років акції, яка стала предтечею Помаранчевої революції. Чому "Україна без Кучми" закінчилася масовими бійками і де ми потім помилилися
9 березня 2001 року — один з найважливіших днів у новітній історії України. З самого ранку в центрі Києва почалися перші масштабні сутички протестувальників з силовиками, які захищали тодішнього президента Леоніда Кучму під час покладання квітів біля пам'ятника Тарасу Шевченку. Характерно, що компанію Кучмі склали два важливих для української політики Віктора: тодішній віце-спікер Верховної Ради Медведчук і прем'єр-міністр Ющенко, який лише через кілька місяців буде знятий з посади і перетвориться на "лідера демократичної опозиції".
Цей день став піком громадянського протесту під назвою "Україна без Кучми", який було розпочато в грудні четвіркою активістів: Володимиром Чемерисом, Михайлом Свистовичем, Олегом Левицьким і Андрієм Підпалим. Приводом став "касетний скандал" — оприлюднення лідером соціалістів Олександром Морозом плівок з аудіозаписами розмов, зроблених співробітником служби охорони Кучми Миколою Мельниченком. Після цього з'явилися вагомі підстави підозрювати, що зникнення і вбивство Георгія Гонгадзе було справою рук вищого керівництва України.
Зіткнення 9-го березня дали привід для цілої хвилі репресій з боку держави: багато активістів отримали реальні терміни, а в підсумку все закінчилося помаранчевою революцією.
"Рубрика" зв'язалася з одним з організаторів акції "Україна без Кучми" Володимиром Чемерисом. З чого починалося протистояння, чому силові акції були на руку владі, які помилки допустила Україна за ці 20 років і що нас чекає далі — читайте у нас на сайті.
"Нас вийшло 50 людей, а наступного дня на Майдані було вже кілька тисяч"
Осінь 2000-го року була зовсім безрадісною. 16 вересня зник журналіст і засновник "Української правди" Георгій Гонгадзе. Півтора місяці потому його обезголовлене тіло знайшли в Таращанському лісі в 100 кілометрах від Києва.
Уже в кінці листопада лідер соціалістів Олександр Мороз виступив у Верховній Раді, де оприлюднив скандальні записи. На них людина з голосом, дуже схожим на Леоніда Кучму, віддає наказ на усунення Гонгадзе. Крім нього, на записах можна було впізнати главу СБУ Леоніда Деркача, керівника Адміністрації президента Володимира Литвина і міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка.
Оприлюднення плівок вимагало дій з боку активної частини українського суспільства.
"Насправді акція "Україна без Кучми" розпочалася 15 грудня 2000-го року. Тоді нас на Майдан Незалежності вийшло чоловік 50, щоб протестувати проти авторитарного режиму Кучми. Також ми вимагали, щоб були названі вбивці Георгія Гонгадзе, який був нашим другом. головною ж була вимога зміни системи соціально-політичних відносин в Україні. Ми хотіли, щоб вийшло чоловік 150, але спочатку вийшло в три рази менше. Наступного дня на Майдані було вже кілька тисяч, потім людей було 10 тисяч і більше".
За словами Володимира Чемериса, багато учасників акції навіть не знали, хто такий Гонгадзе, але вийшли, тому що були незадоволені станом справ в Україні.
"Вони хотіли змінити своє життя. Тобто причини цього соціального вибуху були саме соціальними. Насправді для нас такий масштаб став певним сюрпризом. Спочатку нас зібралося четверо, Михайло Свистович запропонував провести акцію. Ми думали, що, може, нас вийде людей 150. А потім вже стало зрозуміло, що ми потрапили в резонанс, Україна вимагала зміни сформованої системи".
"У бійках 9 березня були зацікавлені одразу дві сторони — влада і Турчинов"
Радикалізація протесту почалася в ніч на 1 березня — тоді силовики знесли наметове містечко активістів на Майдані. На наступний день учасники акції "Україна без Кучми" встановили намети в парку Тараса Шевченка: п'ять днів по тому силовики добралися і туди.
"Ми хотіли прийти туди і залишитися в ніч з 8 на 9 березня, розуміючи, що на наступний день до пам'ятника прийде Кучма, і ми могли б сказати йому свої вимоги прямо. Але тоді в парку вже знаходилося близько 2000 силовиків — просто фізично нас не пустили".
"Перші сутички сталися вранці на бульварі Шевченка, де силовики накинулися на Валентину Семенюк (тоді вона була нардепом від Соцпартії — Ред.), Затримали 11 осіб. Ми пішли до будівлі МВС і там нам сказали, що всіх відпустили. Після цього ми пішли по Лютеранській вниз на Хрещатик. Раптом несподівано для мене почалися напади на силовиків, які охороняли Адміністрацію президента на розі Лютеранської та Банкової".
Як згадує Чемерис, під час слідчих дій силовики продемонстрували йому відео, на яких було зафіксовано явного провокатора із зовнішністю, що легко запам'ятовується.
"Там був такий чоловік з білим волоссям, зібраним в косичку. У нього була така характерна зовнішність, яку було легко встановити. Я запитав у СБУшників: "А хто це такий? Ви встановили?" Він першим почав напад на силовиків, але там мені сказали, що не змогли. Я не знаю, як його звуть, але його можна було швидко встановити. Я намагався зупинити те, що відбувається, встав між кордонами силовиків і нападниками, зупинити УНСО, які почали кидатися в силовиків, але це не вдалося. Зрозуміло було, що це вигідно в першу чергу двом сторонам — владі для дискредитації акцій, а з іншого боку — Турчинову, який був представником ув'язненої на той момент Юлії Тимошенко. Він говорив, що нам необхідні силові дії, щоб швидше перевести на новий рівень те, що відбувається. Я був завжди проти, розуміючи, що це призведе до негативу".
Акції "Україна без Кучми" тривали і після 9 березня, закінчившись лише в кінці квітня, проте напруження боротьби було вже далеко не тим.
"Ми розуміли, що раз є соціальні причини, то вони знову виведуть людей на вулиці. Ми думали, що це трапиться років через 10, а вийшло набагато раніше. Ми не планували зіткнень, я розумію, що хтось планував. Не тільки в таборі Кучми, а й люди… скажімо прямо, Олександр Турчинов, у якого під контролем стали значною мірою представники УНА-УНСО. Вони і самі говорили, що вони були не здивовані зіткненнями".
"Народ знову вийде на Майдан — хотіли б ми того чи ні"
У 2006-му році в одному з інтерв'ю Чемерис зробив дивно точний прогноз на майбутнє: "Помаранчева революція — це другий етап української революції. І буде ще третій, тому що ті соціальні групи, які хотіли системних змін, цих змін не побачать. Щодо форм, то це будуть демонстрації. Якщо ж буде застосована сила з боку влади, то суспільство теж перейде до силових дій".
"Рубрика" запитала у громадського діяча, чи пам'ятає він свої слова і що думає про подальше майбутнє України.
"Без сумнівів, пам'ятаю. Акція "Україна без Кучми" була мирною, як і акції 2004 року. Силові дії 2014-го року призвели до розколу України і війни на сході. Я розумію, що зараз дуже багато людей негативно ставляться до Майдану як до способу суспільних змін. Але як би ми погано не ставилися до нього, насправді це об'єктивне явище в Україні. Якщо українці не мають можливості поміняти негативні соціальні речі парламентським шляхом, виборами, то народ вийде на Майдан — хотіли б ми цього чи ні".
"У 2019 році у нас стався електоральний Майдан: тоді 73% проголосували за зміну системи, що існувала при Порошенку, але виявилося, що насправді змін не відбулося. Якщо їх немає, то люди вийдуть на Майдан. Соціальні причини нікуди не поділися і тому можна цього очікувати. Різні приводи, але причина одна і та ж. Ми тоді напевно піднесли сірник до бочки з порохом, але вона вже стояла. Може бути знову піднесений сірник і бочка вибухне".
Акція "Україна без Кучми", може, і не мала такого резонансу, як дві наступні революції в Україні, проте вона стала початком і, ймовірно, що перешкодила Леоніду Кучмі встановити в Україні авторитарний режим. Не секрет, що другий президент всерйоз замислювався над тим, щоб піти на третій термін, поламавши Конституцію під себе: тобто зробити те ж саме, що провернув в Білорусі Олександр Лукашенко і у Росіх Володимир Путін, хоч і з певними відмінностями.
"Я вважаю головним результатом акції "Україна без Кучми" те, що президентський референдум 2000-го року так і не був імплементований у Верховній Раді. Він би привів Україну до створення президентської імперії".
На щастя, авторитаризм в Україні дійсно не прижився, але і справжньою демократичною державою ми поки так і не стали. Не найгірший сценарій з усіх можливих, але за 20 років ми могли домогтися і більшого.
Фото з архіву УП і з Фейсбук-сторінки Володимира Чемериса
