Мовне роздоріжжя Києва: опитування і висновки перед розглядом Закону 5670-д
Розгляд законопроекту «Про забезпечення функціонування української мови як державної» вийшов на фінішну пряму. Наразі парламентарям залишилося затвердити близько 250 поправок, після чого документ передадуть на голосування у другому читанні. Спікер Ради Андрій Парубій прогнозує, що закон може бути ухвалений вже наприкінці цього пленарного тижня, якщо тому, звичайно ж, не завадять післявиборчі процеси.
Верховна Рада / Фото Вадима Чуприни
Прийняття проекту 5670-д мало б стати відправною точкою у зміцненні та розвитку української мови, що попри офіційний статус продовжує перебувати в тіні «загальнозрозумілої» російської. Всупереч розповсюдженій думці, проблеми з використанням державної мови існують не лише у південно-східних областях та серед закарпатських угорців. Ми спробували дослідити ситуацію з поширеністю української на побутовому рівні в самому серці країни – Києві.
Дослідження базується на онлайн-опитуванні мешканців Києва (переважно у соціальній мережі «Facebook»), що проводилося з 28 червня по 27 липня 2018 року. Вибірка дослідження складає 2240 осіб, похибка – близько 3%. Загальний портрет респондентів наведено нижче.
Окрім звичайних анкетних даних, респондентам було поставлено наступні запитання:
- Якою мовою Ви спілкуєтеся у родинному колі?
- Якою мовою Ви переважно спілкуєтеся на роботі та поза межами родинного кола?
- Чи згодні Ви підлаштовуватися під співрозмовника заради певної вигоди (стосунки з окремо взятою особистістю, працевлаштування тощо)?
- Чи відчуваєте Ви незручність при спілкуванні з людиною, що говорить іншою, проте також зрозумілою Вам мовою?
- Чи допускаєте Ви надання статусу державної іншій мові, окрім української?
Поверхневий аналіз відповідей на перше запитання одразу ж продемонстрував доволі серйозну домінацію російської. В родинному колі нею користуються 45,67% мешканців Києва, тоді як українською – всього лиш 34,82%.
Вельми цікаво виглядають результати цього опитування при розділенні респондентів за місцем народження. Як бачимо нижче, уродженці Києва є здебільшого російськомовними (56,75% проти 27,7%), тоді як серед мешканців, що переїхали до столиці з інших регіонів, переважає українська (43% проти 32,8%). Слід зазначити, що кияни, які народилися у іншій країні, стали єдиною групою респондентів, у якій жодна особа не спілкується з рідними суржиком на базі української мови.
Цікавим є також факт, що попри тотальну перевагу української серед тих, хто переїхав з інших регіонів, до «топ-5» донорів не потрапила жодна з західних областей, які традиційно вважаються оплотом українських цінностей та традицій. Всупереч стереотипній думці про культурний та мовний розподіл за Збручем, опитування продемонструвало доволі сильні позиції української серед вихідців з Вінниччини, Черкащини, Полтавщини, Чернігівщини та Київщини. А ось Житомирська область за відсотковим показником стала лідером з використання суржику.
Дещо інакше виглядає ситуація при спілкуванні респондентів поза межами родинного кола, зокрема на роботі. Частка української залишається практично незмінною та майже вирівнюється з російською (37,5% проти 37,95%), проте з'являється доволі значна категорія тих, хто готовий підлаштовуватися під співрозмовника (17,81%), тож об'єктивно оцінити розподіл за цим показником доволі важко – показники можуть суттєво змінюватися у той чи інший бік в залежності від кіл спілкування та робочих колективів. Слід зазначити, що згідно з опитуванням, значно менша кількість респондентів користується суржиком поза межами дому (6,56% проти 17,5% в родині). Під впливом оточення на суржик переходять 3,84% українськомовних киян та 1,96% російськомовних.
При поверхневій спробі оцінити категорію осіб, що готові без проблем перейти на мову співрозмовника, можна зробити хибний висновок, що на «самопожертву» готові переважно російськомовні громадяни, тоді як українськомовні стійко тримаються своїх позицій. Втім, такий альтруїзм, є дещо оманливим та досить часто має суто декларативний характер, адже згідно з результатами відповідей на попереднє питання, на практиці мову спілкування в побуті змінюють чи готові змінити лише 30,1% російськомовних, тоді як заявляють про готовність зробити це аж 42,62%.
Серед українськомовних киян ситуація, на жаль, зворотня – декларативною у більшості випадків є якраз вищезгадана «стійкість позицій». Згідно з опитуванням, без проблем перейти на російську готові 18,08% українськомовних киян, тоді як на практиці це роблять 23,84%.
Що ж є причиною такого явища? Відповідь на це не складно знайти на наступній гістограмі. Понад чверть українськомовних киян відчувають дискомфорт при спілкуванні зі співрозмовником, що говорить іншою мовою. Це найбільший показник серед усіх груп опитуваних! Досить парадоксальна ситуація, коли носії єдиної державної мови почуваються незручно, спілкуючись українською у столиці своєї країни, однак такі на сьогоднішній день реалії та наслідки тривалої політики русифікації, провадженої нашим північно-східним сусідом.
Потрапляючи до російськомовного середовища, частина носіїв української намагається якомога швидше стати «своїми», уникнути зайвих запитань та «відчуття розмежованості». Цьому сприяють нав'язані за часів СРСР стереотипи про «українців-селюків» та «українців-запроданців», а також вороже ставлення певних груп «корінних» киян до тих, хто приїхав з інших регіонів. За таких умов навіть особи, що народилися у Києві, нерідко намагаються уникнути оцінки за мовною ознакою, мімікруючи під оточення. Доволі часто це призводить до трагікомічних ситуацій, коли двоє українськомовних незнайомців спілкуються між собою російською.
Розподіл за віком демонструє, що українська відносно однаково розповсюджена серед усіх вікових категорій, тоді як російська є домінантною серед осіб віком від 40 до 59 років, тобто активного прошарку населення, що отримувало шкільну освіту ще за часів СРСР. В контексті цього, слід нагадати, що станом на 1987 рік в столиці України було 34 українські школи, 152 російські та 88 шкіл з мішаною мовою викладання, тож подібні результати є доволі прогнозованими.
Єдиною групою респондентів, де українська переважила російську, стала категорія осіб віком до 20 років. Неважко здогадатися, що ця перевага забезпечена здебільшого зусиллями студентів, 62,5% яких приїхали з інших регіонів чи країн, а 37,5% народилися у Києві.
Втім, не вони стали найбільш українськомовною категорією столиці. Як не дивно, пальма першості належить найстаршій групі опитаних – тим, кому за 60. Окрім того, серед них найбільше осіб, що так і не змогли визначитися, яка ж з мов є панівною у їх родині.
Перше, що одразу ж кидається у вічі на наступній гістограмі – залежність вживання суржику від рівня освіти. Цей показник змінюється від 35,19% серед людей, що мають неповну середню освіту, до 11,84% серед тих, хто здобув науковий ступінь.
Остання категорія, окрім того, стала найбільш українськомовною та однією з двох, де українська переважає за поширеністю російську. Іншу склали особи, що мають неповну середню освіту, переважна більшість з яких – школярі.
Останнім, та найгострішим, стало питання щодо можливості запровадження в Україні другої державної мови. Попри перевагу російської у побутовому спілкуванні, майже 2/3 киян вважають неприпустимим надання їй (чи іншій мові) офіційного статусу.
Серед 21,52% респондентів, що не бачать у цьому жодної проблеми, 83,6% російськомовних та лише 6,43% українськомовних мешканців столиці.
Спираючись на отримані результати, можемо констатувати, що попри курс на українізацію, проваджений владою протягом останніх років, мовна ситуація в столиці й надалі залишається складною та строкатою. Безумовно, свій відбиток накладає спадок радянського минулого та тривала єдність з російським культурним простором. На жаль, значна частина українськомовних киян все ще соромиться вільно користуватися державною мовою та піддається впливу оточення, хоча результати опитування демонструють, що українською спілкується переважно найосвіченіша категорія громадян.
Найпозитивнішим моментом є розуміння важливості функціонування єдиної державної мови, як об'єднавчого фактору, навіть серед російськомовних мешканців столиці. Саме це, на нашу думку, є сигналом до необхідності активізації державної політики у мовній галузі.
Попри те, що українську мову було затверджено Київрадою як першочергову в громадському обслуговуванні ще восени 2017 року, рішення міської влади досить часто ігнорується, а контроль за його виконанням, м'яко кажучи, залишає бажати кращого. Чи матиме реальну силу довгоочікуваний закон про мову – покаже час. Наразі, на жаль, немає впевненості навіть у тому, що його буде ухвалено. Тож, тримаймо пальці схрещеними та чекаймо на голосування.
