Передчуття великої війни: хроніка захоплення Слов'янська
З 12 квітня по 5 липня 2014 року це місто на півночі Донецької області стало епіцентром подій в боротьбі за збереження цілісності України. Як натискали на спусковий гачок повзучої окупації
Аж до 12 квітня 2014 року протистояння на Донбасі не носило характеру збройного. Хоча на той час був уже і убитий активіст донецького Євромайдану Дмитро Чернявський, і проголошена так звана «Донецька Народна Республіка», але реально ніякої влади у сепаратистів не було. Особовий склад міліції та СБУ вичікував, масової підтримки місцевих не спостерігалося.
На регулярні мітинги реально збиралося подивитися досить багато народу, проте в захопленому приміщенні обласної адміністрації в Донецьку перебувало дуже мало людей: це були «міські божевільні», кримінальні та напівкримінальні особи, проросійські активісти, приїжджі російські маргінали з прикордонних областей.
Мешканці міста готуються для оборони від «правосєків», квітень 2014 року
З усієї когорти лідерів тодішньої «ДНР» відносно відомими були лише Олександр Хряков та Андрій Пургин з громадської організації «Донецька республіка», заснованої ще в середині «нульових». Практично всі в Донецьку були твердо впевнені, що доморощені сепаратисти кілька днів помітингують і розійдуться.
Однак в суботу 12 квітня ситуація різко загострилася. Причому там, де не чекали – в Слов`янськ (населення – 120 тисяч на той момент) на півночі області увійшов загін озброєних людей з 52 чоловік. В першу чергу вони захопили практично без опору міський відділ міліції. Нападники закидали будівлю вибуховими пакетами, потім за допомогою автомобіля зірвали решітки з вікон і увійшли всередину.
Момент захоплення міського відділу міліції Слов'янська
Над будівлею були підняті російський прапор і прапор так званого «Народного Ополчення Донбасу». Була захоплено невелика кількість зброї – 20 автоматів і 40 пістолетів, які негайно роздали місцевим проросійським активістам (серед них виявилося і багато силовиків) з метою організації загону ополчення для контролю над містом і розширення зони впливу (передусім, за рахунок сусідніх Краматорська і Красного Лиману).
Незабаром став відомий і керівник російської диверсійної групи – їм виявися росіянин Ігор Гіркін, який на Донбасі вважав за краще використовувати прізвище Стрєлков. Випускник Московського історико-архівного інституту, відомий військовий реконструктор білого руху і автор дитячих казок (!) мав багату біографію. Відслужив строкову службу, воював добровольцем в Боснії на початку 1990-х, потім пішов служити в російську армію під час першої чеченської війни.
На якомусь етапі його помітили в ФСБ. І вже під час другої чеченської війни Гіркін воював в спецназі цієї організації, причому, судячи з усього, зарекомендував себе дуже непогано. Після війни майбутній Стрєлков ще деякий час попрацював в ФСБ, але у 2011 році був відправлений у запас.
Разом з ним у Слов`янськ прийшли росіяни – добровольці, які разом зі Гіркіним брали участь в кримській самообороні – як місцеві, так і приїжджі з Росії. Група чітко поділялася на три частини – «кримська самооборона», козаки і російські добровольці з бойовим досвідом (зовні вони відрізнялися як формою, так і виправкою).
Росіяни, які зайшли у Слов'янськ 12 квітня 2014 року
Прийнято вважати, що це була група відчайдушних добровольців, «яка прибула на свій страх і ризик допомогти народу Донбасу», яку підтримував приватним порядком «православний олігарх» Малофєєв. Однак говорити про те, що півсотні озброєних людей могли вільно пересуватися по території Росії, а тим більше перейти державний кордон без відома влади, неможливо.
Прямо свідчить про наявність чіткої координації з політичним керівництвом Росії і той факт, що група бойовиків прибула на двох армійських вантажівках КамАЗ (причому машини такої модифікації не перебувають на озброєнні української армії) і мала досить строкатий набір легкого стрілецького озброєння, в тому числі і протитанкові гранатомети, які явно не купиш у зброярському магазині.
Чому метою для рейду було обрано саме Слов'янськ? Сам Стрєлков в кінці 2014 року на це питання відповідав так: «Почему Славянск? Когда мы перешли границу, у нас не было четкого определенного плана, куда нам идти. Я понимал, что с такой небольшой группой идти на Луганск или Донецк не имеет смысла. Это города-миллионники, в которых 50 человек утонут просто, растворятся без видимого эффекта. Сразу мной была поставлена задача для себя: найти какой-то средней величины населенный пункт. Соответственно, был задан вопрос: где тот населенный пункт, в котором мы получим массовую поддержку? И назвали Славянск». Природно, що однозначно вірити цьому інтерв'ю не можна – для захоплення саме Слов'янська були десятки набагато більш серйозних причин. Чого вартий, наприклад, той факт, що місто займає стратегічно важливе місце на трасі Харків – Ростов, що відкривало можливості для подальшого просування в напрямку "першої столиці України".
Командир диверсійного загону Ігор Гіркін («Стрєлков»)
Однак, судячи зі всього, на вибір точки «докладання зусиль» вплинула і велика підготовча робота – чого варта, наприклад, діяльність священиків Святогірської лаври Московського патріархату, де, за деякими даними, відсиджувалася частина групи Стрєлкова і були організовані склади зброї і боєприпасів.
Тільки розуміючи масштаби проведеної роботи, можна легко пояснити заяву мера Слов'янська Нелі Штепи, яка відразу ж після захоплення міського відділу міліції оголосила, що бойовики, які захопили будівлю бойовиків – це «представники «Донецької республіки». Причому для більшої значущості вона похвалилася, що нібито багатьох знає особисто і що в місті буде проводитися референдум за незалежність.
Причому ці заяви вона зробила на камери численних російських телеканалів, які «раптом» виявилися в невеликому Слов'янську в товарній кількості. Це, до речі, як з'ясувалося згодом, було її найбільшою помилкою: немає нічого дивного, що фактично тільки вона одна з численних представників державної влади – колаборантів опинилася на лаві підсудних.
Після 12 квітня почалися захоплення адміністративних будівель в Краснодоні, Красному Лучі, Торезі, Макіївці, Горлівці та масі більш дрібних містечок і селищ Донбасу. Активісти «руської вєсни» особливо «напирали» на районні центри, в райвідділи міліції яких раніше звезли зброю з навколишніх сіл. Практично скрізь міліція без опору здавала збройові кімнати нападникам.
Протягом двох днів «зелені чоловічки» фактично ліквідували видимість української влади (видимість – тому що деякий час тривали виплати з бюджету, функціонували державні установи) в містах на півночі Донецької області – Слов'янську, Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, Красному Лимані.
Першими до Слов'янська були стягнуті зведені загони міліції Харківської та Сумської областей, але їх бойова ефективність була мінімальною
У відповідь вже 13 квітня Рада національної безпеки і оборони України ухвалила рішення про початок антитерористичної операції (АТО) із залученням частин Збройних Сил України. Однак готовність частин на той момент викликала чимало запитань, і тому спочатку під Слов'янськ був направлений зведений загін СБУ. Відбувся бій, в результаті чого загинув капітан Геннадій Біліченко – перша жертва війни на Донбасі. Після цього фактично почалися активні бойові дії.
15 квітня сили АТО здійснили перший штурм Слов'янська. Бойовики зможуть протриматися в Слов'янську до 5 липня. Після цього вони відступлять в Донецьк, залишивши всю північну частину Донецької області. Але на той час полум'я війни вже буде палахкотіти в Донбасі щосили…
