Останній ва-банк путіна, або мир через силу проти конфронтації без миру: яким бачать мир у росії
Світ входить в "еру Трампа". І це не надміру пафосне висловлювання, а доволі скупа оцінка майбутнього. Тут нема перебільшення місця людини в глобальній політиці, оскільки Президент США — то передовсім інститут, а вже потім його персоніфікація. Звичайно, Дональд Трамп бачить це віддзеркалено і не готовий звужувати свою роль виключно до "одного з". Вже засилання емісарів в "Голлівуд" в особі Сильвестра Сталлоне і Мела Гібсона свідчить про намір втручатися в різні частини суспільного життя — і контролювати їх за змогою. Джо Байден застерігає від концентрації влади й посилення олігархії, проте не менші загрози постають і перед зовнішньою політикою Вашингтона, котра не тільки про Панамський канал, Гренландію і "замитнення" Канади з Мексикою. Заяви про визнання власної могутності, "але не всемогутності", вказують на скорий пошук відповіді на глобальне запитання, яке виходить за межі звичайної самоідентифікації. Тож маємо шанс дізнатися, чи бачать свою країну представники MAGA насправді тим самим шерифом і захисником демократії, чи анонсований перехід до "егоїстичної" політики створить нове амплуа. Іще нечітке, але вже якесь невпевнене.
Тим часом ми подолали екватор зими, якій пророчили статус "найважчої в історії". Поки не так і тяжко, але попереду ще майже вся друга половина. Якщо хочете — ми перед тією засмальцьованою склянкою невизначеної наповненості. Як і у 2015 році, російські підрозділи перебувають на відстані менш як 10 км до межі Дніпропетровської області. Як і у 2022 році, росія має чим бити по всій території України, хоча для цього їй довелося піти позичатися до Ірану й КНДР. Так само значною є її перевага в людських резервах і бронетехніці, але ОСІНТери намуляли дно на її базах зберігання бронетехніки, бо візуально зафіксовані втрати всілякого озброєння перевищили 20 тисяч одиниць. Незмінно, як і 10 чи 3 року тому, Україна стоїть на ногах і має зуби, при цьому наростила власну спроможність бити вглиб російської території та зробила з Чорноморського флоту аматорів каботажного плавання. Російське просування на Донбасі продовжується, але й українська присутність на Курщині триває. Наші труднощі не важчі за їхні, а перспективи однаково дискусійні — за зменшення підтримки Україні ратують нові й старі американські та європейські політики, але й "перегрів" російської економіки котлом війни не йде на користь тій державі. При цьому обидві сторони ще не програли та мають надії на перемогу. Це вкрай несприятлива диспозиція для мирних переговорів, але безальтернативність саме цього сценарію визнається і Києвом, і москвою. От тільки в однакову форму вкладається різний зміст.
Карти на стіл, туз — у рукав
Тут ми повертаємось до попереднього абзацу — укладення мирної угоди пов'язують з Трампом. Тільки не в контексті передвиборчої цяцянки про "24 години", а в контексті невисловлених погроз про тиск на обох учасників війни, один з яких потенційно готовий до угоди, а іншого треба ще переконати. Перемігши на виборах, Дональд Трамп заявив, що хоче зустрітися з путіним, щоб завершити війну протягом пів року після інавгурації. Пізніше його радник із національної безпеки Майк Волц анонсував телефонну розмову "найближчими днями або тижнями" й активну підготовку їхньої зустрічі. Кремль відреагував стандартно, заявляючи про відсутність "предметної підготовки" до переговорів, але це неправда.
Готуватися росія таки почала ще принаймні наприкінці року. Просто ця підготовка орієнтована передовсім на власну аудиторію — вправним продавцям повітря потрібно насамперед визначитись, як саме презентувати товар кінцевому споживачу. Тим більше, що головна мета цих переговорів не залежить від їх перебігу та результату — для пересічного росіянина йдеться виключно про закріплення російської перемоги.
Отож, першою ластівкою став заступник генерального директора "Россия сегодня", член "Российского совета по международным делам", надзвичайний і повноважний посол Алєксандр Яковенко, який написав велику пропагандистську статтю, яку чомусь назвали "аналітичною доповіддю". Крім типових перлів типу "самобутня держава-цивілізація" (про росію), "вроджений русофоб, гонитель всього російського" (про Захід) і "знаряддя антиросійської політики Заходу" (про Україну), в ній є цікаві методологічні речі. Насамперед уявлення про завдання росії після завершення "есвео": закріплення нових кордонів, федералізація України, особливі права росії щодо підтримання конституційно-правового порядку в Україні й така дрібничка як контроль над повітряним простором України протягом 20 років. На цьому апетит росії тільки розігрався, бо наступними підійшли інші гіганти державо- і миротворчості:
- На пресконференції (саме тій, яку "транслювали" на Таймс-Сквер — російський фейк, зате який) міністр закордонних справ Лавров понизив війну проти України до категорії другорядних справ, до яких можна переходити тільки після врегулювання значніших питань безпеки. Бозна-що, але лише тоді росія готова обговорювати гарантії безпеки "в тій країні, яка називається Україна".
- В інтерв'ю виданню "Комсомольская правда" помічник путіна Патрушев назвав окупацію українських територій наслідком "волевиявлення громадян згідно з міжнародним правом, законами російської федерації та законодавством цих регіонів", тому він "не виключає" припинення існування України у 2025 році. Ще Патрушев звинуватив Захід у розв'язанні війни — мовляв, він не зміг нормально пристосуватися до нових реалій після розпаду СРСР і продовжив вишукувати собі ворогів.
- У властивій хамовитій манері недопрезидент Мєдведєв заявив, що "нові регіони вписані в російську конституцію", тому вимога їх віддати є спробою розвалити росію.
- Начальник Слідчого комітету Бастрикін, звітуючи про роботу свого відомства, не міг не згадати про "злочини київського режиму… з озброєння переважно іноземного виробництва".
- Нарешті путінський речник Пєсков узявся коментувати дані ВЦИОМ про рівень довіри росіян до президента (78% — нічого несподіваного), пояснюючи "величезну підтримку глави держави з боку населення" успіхами на війні.
Компроміс без компромісу
Не будемо більше турбувати вічний сон Джорджа Орвелла практичним втіленням його літературного таланту — хід думки зрозумілий. Для чого вийшли в ефір ці опудала? З одного боку, треба підкреслити суспільно-політичний консенсус навколо лідера, його намірів і його майбутніх рішень. З іншого боку, Заходу не вдасться вкотре "надути" росію, бо вона перестрахувалася. Недавно одне шановане західне інформаційне агентство опублікувало "надсекретний" перелік вимог, з якими путін все ж таки готовий зустрітися з Трампом для переговорів. Отже, кремлівському фюреру потрібно, щоб:
- Україна ніколи не приєдналася до НАТО.
- Назавжди лишилася нейтральною і позаблоковою державою.
- Її армія була обмежена в людському і технічному плані.
- Інші держави постачали Україні тільки таку зброю, яку не можна застосувати проти росії чи використати для захоплення територій (тобто, ніяку).
- росія зберегла контроль над захопленими й анексованими територіями.
Одночасна реалізація цих пунктів потребує прийняття рішень як на рівні міждержавних об'єднань та іноземних урядів, так і внесення змін до Конституції України. І це не просто ідея "вимагай нездійсненного, щоб отримати бажане" — це справдешній юнацький максималізм у старечому формфакторі. Він висувається лише задля приниження інших учасників перемовин, незалежно від їх кількості та представництва. Адже згода на фактичний договір про капітуляцію України не просто виглядатиме як перемога, яку можна продати російському виборцю, але й буде нею за рештою ознак. Як відкинути всі нашарування, то залишаться тільки територіальні надбання й згода світу вважати їх доконаним фактом. Тоді можна сміливо вкладати трильйони рублів у нейромережі, штучний інтелект і авантюри Ковальчука, сподіваючись, що котрась таки дозволить путіну втілити свою свідомість в цифровому тілі, щоб правити вічно. Тільки не як червоподібний Бог-Імператор Дюни, а як досконала машинно-людська сутність, котрій усе "к ногтю". Тирани клали армії й за менше.
У відповідь на будь-який удар з боку України по російському об'єкту російські пропагандисти вимагають мститись "жесточайшим образом". Виглядає так, що росія іще має у військових "закромах" якийсь аргумент, до якого раніше не вдавалася з міркувань благородства чи доцільності. Саме таку думку підхоплюють російські користувачі американського Інтернету, які через VPN погрожують "втратою терпіння" і "ударом вазмєздія". Та насправді ніякими додатковими й ще не застосованими інструментами російська армія не володіє — на ядерну зброю вона не наважиться, а "Орєшнік" виявився злегка-надто розрекламованим, що зник зі слововжитку навіть найбільш відбитих мілітаристів. Звичайно, завдяки корейським людським і матеріальним ресурсам фронт поволі прогинається в бік Дніпра (річки), але тільки на силу росія не може покладатись. Вікно можливостей поступово звужується, тому треба вдати, що все чудово, й заодно задерти ставки до небес.
Під час чергової російської атаки на Україну 15 січня в польське небо вперше було піднято норвезькі F-35. Командування ВПС НАТО назвало це демонстрацією "відданості Альянсу східному флангу". У нас це вкотре стало джерелом для мемів. Напевне, ми маємо право на щось більше за демонстрацію солідарності й імітацію належного реагування. Проте постійно забуваємо, що нам ніхто нічого не винен. При цьому ми можемо просто не зауважити, що спостерігаємо найдовше в історії європейське запрягання. Яке завершиться стрімкою їздою. Головне самим встояти й дочекатись.
