Музика, в якій заховане звучання України: як майстер з Луцька відновлює традиції створення народних інструментів

У чому проблема?

Раніше ремесла для українців були не екзотикою, а способом заробітку й звичного устрою життя. У кожному селі та чи не в кожній родині були майстри, які вміли все: і дерево художньо обробити, і сорочку вишити, і музичні інструменти створити. 

Призвичаївшись до того, що кожен другий житель села був ледь не генієм ремісництва, мало хто надавав значної уваги цим вміння. А ще менше думали про те, що через сотні років майбутні покоління лікті кусатимуть, що їхні батьки не зберегли ту саму старовинну сорочку бабусі, яку вона носила щонеділі у церкву.

Народне ремісництво — це про те, що вміння окремих людей збагачують культуру всієї країни. Це осередок памʼяті про нас як про народ, зі своїми традиціями, історією й незалежністю.

На жаль, носіїв цієї памʼяті, які могли б передавати свої здобутки новим поколінням, з кожним роком стає все менше. А саме в їхніх досвідах ховаються знання, які репрезентують Україну.

Яке рішення?

Герой нашої історії — молодий майстер з Луцька, який присвятив себе вивченню й створенню народних музичних інструментів. Це рідкісні та популярні, складні й прості, давні й нові інструменти, яким він знову дав шанс на життя. 

Такі майстри розкидані по Україні та втілюють свої вміння у тих регіонах, де працюють: досліджують давно забуті традиції та оживляють їх не на музейних полицях, а в домівках людей.

Але перед прочитанням рекомендуємо вам увімкнути це відео, щоб глибше зануритися у звучання українських народних інструментів, поки читаєте про них. 

Як це працює?

У ремесло Дмитра Березюка привели цікавість і… нещасний випадок.

У свій час хлопець був і дизайнером, і відеографом, і фотографом, робив декорації й костюми, навіть на СТО встиг попрацювати. Спробував себе у багатьох сферах, але єдине, що не мінялося — жага до створення інструментів.

Одного літа хлопець зламав ключицю, і ця нещаслива випадковість принесла в його життя нове хобі. Оскільки часу для експериментів стало більше, то вирішив спробувати освоїти нові знання. Він зацікавився інструментами, почав більше читати про них, пробував щось зробити. Тоді ж навчився різьбити по дереву та зробив з пластикової труби першу дудку — так і все й почалося. 

Дмитро Березюк. Фото: архів героя

Спочатку Дмитра цікавили середньовічні інструменти, та й знайти інформацію про них було набагато простіше. Згодом зрозумів, що прагне вивчати традиційні музичні інструменти Волині.

У руках Дмитра — кельтська арфа. Фото: архів героя

"Подумав, от є гуцули, а у них купа своїх інструментів. А що було у нас на Волині?" — згадує хлопець. 

Юнак почав пошук: питав у людей, читав наукові статті. Так здибав назви інструментів, а до деяких навіть короткий опис того, як вони раніше створювалися. 

Дмитро познайомився з іншими майстрами, які могли поділитися знаннями. Однак на цьому етапі його спіткала проблема — ремісників, які займаються традиційними музичними інструментами, практично немає. 

"Небагато людей на Волині займаються цим. Зараз, напевне, тільки я і декілька майстрів. Також є носій знань Герасим, який робить поліські дудки-викрутки. А ще Юрій Ковальчук, який мені розказував, як робити бекачі. Ми якось тако спілкувалися, і я навчився", — говорить Дмитро. 

Дмитро з Юрієм Ковальчуком на фестивалі у Рівному. Фото: архів героя

Зустріти майстрів у селах наразі дуже важко. Ще 20-30 років тому, коли ті були живі, можна було прийти й запитати. Зараз же, на жаль, носіїв памʼяті стає все менше. Не останню роль зіграла й повномасштабна війна, через яку подорожі країною довелося обмежити, адже людей в селах лякають незнайомі новоприбулі.

"Добре є, як в кого спитати можна. А як нема, то приходиться самому щось придумувати, пробувати", — розповідає ремісник. Буває й таке, що знаходить потрібні експонати у культурних фондах чи музеях. Так, весною натрапив на поліську викрутку (один з народних інструментів, — ред.) у краєзнавчому музеї, зремонтував у ній свисток і зняв для себе розміри. 

Історична довідка про музичні інструменти Волині

Аби описати народні інструменти, Дмитро використовує термін Велика Волинь — історико-географічний район, який охоплює північний захід України (Рівненська, Житомирська, Тернопільська, Волинська області та частини Львівської й Хмельницької областей) та окремі території Польщі й Білорусі. На цій місцевості були поширені схожі інструменти. 

"Тут більше поширені пастуші інструменти, які люди робили в лісі чи коли пасли корів. Так з'явилися дудки-колянки, дудки-викрутки, ріжки. Ріжки походять з Білорусі, у нас же зафіксовано лише одне село, де їх робили. На польській стороні Полісся були поширені лігавки — сигнальні труби, як трембіти, але коротші. На Волині їх використовували як сигнальні труби", — зазначає майстер.

Ріжок. Фото: архів героя

Також на Волині були поширені колісні ліри. Саме тут був записаний останній лірник Волинського Полісся Іван Власюк, який був представником мандрівних співців. 

Колісна ліра. Фото: архів героя

Власноруч створена скрипка. Фото: архів героя

Своєю роботою Дмитро ділиться у соцмережах: записує процес створення інструментів, гру на них, розповідає про своє життя. Хлопець жартує:

"Ті, хто мають інформацію і ничкують її у себе по кишенях, тримають прикипівши до серця, мають дати до неї вільний доступ, щоб всі люди могли користуватися".

Тільки так ми зможемо передати наші знання новому поколінню й не дати давньому ремеслу забутися у віках. 

Зараз Дмитро робить подільські дудки-колянки. Поки літо не закінчилося, знімає кору з дерев, а саме крушини (рід кущів), та робить їх, поки не настала зима. Робота Дмитра не обмежується майстернею. Він часто виїжджає на заготівлю матеріалів: по крушину, бузину, сосну інші.

"Буває, багато нарізав, і поки воно не висохло, мені треба це все опрацювати. Коротше, сам собі наробив проблем", — сміється хлопець.

Заготівля очерету. Фото: архів героя

Дудки-викрутки робляться з сосни; корпус ріжків — з ясена, груші чи абрикоса; пищики — з карбону чи текстоліту (синтетичні матеріали); для колісних лір майстер готує дощечки з груші.

Матеріали опрацьовує вже в майстерні. Наприклад, у нього є 3-4 дні, щоб зі зрізаної крушини зняти кору трубочкою, розколоти й поставити назад. Хлопець дотримується автентичності техніки виготовлення, однак інколи покращує її. 

Наприклад, дудка-колянка сама по собі недовговічна — з часом розсихалася та переставала грати. Музиканти замочували інструмент, аби дерево розмокло і знову "склеїлося", щоб мати можливість грати на ній. Дмитро ж при створенні додає клей та олію, аби дудка довго працювала. Така ж ситуація з пищиками, яких раніше робили з очерету. 

"І це така капризна штука: 10 хвилин граєш, 5 хвилин налаштовуєш, і знову по колу. Такі речі треба покращувати, залишаючи технологію виготовлення", — підсумовує ремісник.

Дудки-колянки й дудки-викрутки. Різницями між ними — в способі виготовлення інструменту. Фото: архів героя

Не завжди все йде по плану і бувають випадки, коли щось не вдається. Хлопець переконаний, завжди є місце для помилок, і вони мають бути, адже без них нічого краще не стане: "Я часто мав проблеми з дудками-викрутками. Для них треба знайти правильне дерево, правильний період року, щоб точно викрутилося".

Багато роботи навалюється на Дмитра, коли приходить сезон фестивалів і потрібно виконувати замовлення на інструменти для музикантів. Зараз він готується до фестивалю в Луцьку і Польщі. 

В інші дні створює інструменти для людей, які охочі навчитися на них грати. Буває, до нього приходять з проханням: "Іду в гори, і мені треба чимось зайнятися, поки буду сидіти й дивитися на цю красу". Тоді Дмитро показує базові навички гри, органічно залучає людей до традицій. 

Дмитро навчає грі на інструменті. Фото: архів героя

"Я показую, як влаштований сам інструмент, як він працює. А далі людина вже методом проб і помилок вчиться грати. Головне зрозуміти принцип звукодобування. Інструмент живий, коли на ньому грають", — говорить майстер.

Сам він вчився грати самостійно, а зараз же бере уроки гри на скрипці. Серед улюблених інструментів: дуди (різновид волинки), дудки-викрутки (яку, до речі, пропонують внести у перелік нематеріальної спадщини ЮНЕСКО) та колісні ліри. 

Дуди. Фото: архів героя

До ремісника в майстерню нерідко заходять люди, які прагнуть навчитися виготовляти інструменти самостійно. Їх Дмитро навчає, дає інструменти й матеріали — "лиш би було бажання". Зауважує, що цікавість людей до інструментів збільшилася, особливо в Києві:

"З'являються тусовки з традиційною музикою, людям стає цікавіше, звідки вони походять, починають досліджувати свої регіони, й інструменти теж стосуються цього, бо це важлива частина". 

На фестивалі. Фото: архів героя

У планах на майбутнє — розширити майстерню та зробити з неї простір, куди міг би прийти кожен охочий. Серед іншого, ремісник планує створити мінімузей з інструментами різних регіонів.

Майстер впевнений, людям потрібно показувати нашу справжню культуру, щоб "вони знали, що у нас є не лише сопілка на 10 дірок і бандура з Чернігівського заводу" та дбали про своє. 

Часто матеріальна спадщина окремої родини не зберігається, адже, знаходячи давні речі (тканні килими, вишиті сорочки чи рушники), погризені мишами чи від старості потьмянілими, ми викидаємо їх у смітник, замість того, щоб відновити чи передати в збереження культурним фондам. Разом з цим втрачається частина спадку України, адже досвід кожної родини вагомий у вивченні нашої культури. 

Не менш важливо допомагати розвиватися регіональним митцям. Дмитро каже: "Я теж тусувався у Києві, але переїхав назад у Луцьк. Треба, щоб країна була не києвоцентрична, а регіони розвивалися окремо, і кожен був особливим. А для цього нам потрібні люди, які будуть наповнювати, досліджувати, зберігати й популяризувати".