Про людину на війні: чому українці проти мобілізації і хто в цьому винен?
Фото Генштаб
Попри прикордонні дебати у США і бунти польських фермерів — неспівмірні за масштабом події, які однаково сильно впливають на здатність ЗСУ вести цю війну — Україна не зникає зі світового порядку денного. І приділена їй увага стосується не лише солідарності чи надання фінансової підтримки та збройної допомоги. Як і два роки тому, здивувавши світ своєю стійкістю, українці продовжують тримати сучасну воєнну моду. Тільки цього разу в ній простежуються неприємні нотки, потенційно здатні призвести до багатьох згубних наслідків.
OSINT-аналітик Еміль Кастегелмі пише, що поки ЗСУ штурмували лінію Суровікіна, росія накопичувала сили. Власне, з жовтня їх і кинуто в бій. Тим часом українська мобілізація застрягла в болоті суперечок і перекидання політичної відповідальності. Врешті-решт, рішення буде прийнято, але невідомо, чи вирішить воно проблему теперішнього кадрового голоду. В кращому випадку з дотриманням усіх пропонованих вимог (два місяці на влаштування своїх справ, два місяці на підготовку) підкріплення на фронт надійде у другій половині літа. Хтозна, де на той момент може опинитися путін, який має перевагу у вогневій потужності, техніці та людях, котрих традиційно не шкодує.
Старша наукова співробітниця програми росії та Євразії Фонду Карнегі Дара Массікот відзначає вогневу перевагу російських військ у співвідношенні 5:1, відновлення ними бойових підрозділів у навчально-тренувальних центрах, зняття з тривалого зберігання техніки зі складів і спроможність робити все це протягом усього 2024 року. Враження могутності може бути оманливим і з такими оцінками можна сперечатися, але українські підрозділи відчувають нестачу боєприпасів через затримку західної допомоги та проблеми з укомплектуванням через політичні затримки з мобілізацією в Києві.
Австралійський генерал у відставці Мік Раян виокремив п'ять уроків цієї війни, які варто засвоїти збройним силам його країни, щоб вміти воювати у війні 21 століття. Зокрема, констатує, що нещодавнє розформування 20% батальйонів ближнього бою віщує дещо погане для армії його країни. Бо попри розквіт всіляких безекіпажних апаратів у повітрі, на воді й під нею, у війні загалом без екіпажів не обійтись.
Та що на це кажуть українці? Правильно, демонструють найкращий зразок амбівалентної (роздвоєної, — ред.) свідомості. Її проявів чимало, але в цьому разі найбільш промовистий виглядає так: "довіряю ЗСУ настільки, що волію, щоб вони розібралися з усім без мене". І такий погляд мав би право на існування, особливо під час кровожерної війни, якій не видно краю, якби суспільство зневірилось, змирилось із найгіршим і було готовим до капітуляції. Проте ні, громадяни продовжують вірити у перемогу, чим зайвий раз підкреслюють оце роздвоєння.
Труднощі нормотворчості
Законопроєкт про посилення мобілізації все ще перебуває на розгляді Верховної Ради України, але вже достатньо збурив суспільство. Втім його остаточний зміст майже неможливо передбачити. Станом на 15 лютого було зареєстровано 800 правок, 20 лютого — вже 1300, 21 лютого — 2527, 25 лютого — понад 4 тисячі. Рекордних 16,5 тисяч (стільки зібрав "антиколомойський" проєкт закону у квітні 2020 року) їхня кількість не сягнула, але процес розгляду буде іще напруженішим, враховуючи резонанс і суспільну значущість.
Поле для дискусії надзвичайно широке: від використання сучасних форм рекрутингу та інших організаційних заходів до особливостей відстрочки та можливості залучення для захисту країни засуджених осіб. Очікується, що законопроєкт ухвалять до весни. Принаймні доти суспільство перебуватиме в суперечливому емоційному стані: віритиме в ЗСУ і продовжуватиме відчувати неприязнь до ТЦК. Безумовно, це спрощене й узагальнене трактування, але воно відображає дійсність.
Так уже склалося, що, попри їх утворення Міністерством оборони й загальне керівництво ними Командуванням Сухопутних військ Збройних сил України, територіальні центри комплектування і соціальної підтримки сприймаються населенням не як ЗСУ, а як агент влади на місцях, котрий під час війни має широкі повноваження. Суспільне ставлення не змінилося і після серпневого звільнення всіх керівників обласних ТЦК у зв'язку з фактами корупції та зловживань. Новини з регіонів про збереження практики "пакування в бус" та інших проявів надмірної завзятості також не сприяють змінам.
Проте ці "незаконні приватні фірми", як їх позиціонують російські ІПСО, є легітимним посередником між армією та громадянином, а мобілізація — правом і функцією держави. Як і система військового вишколу, і робота з резервом, всі ці речі необхідні для підтримки боєздатності війська. Під час війни й поготів. Звичайно, якщо потрібна перемога. Українське суспільство в неї вірить — згідно з результатами опитування (проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені І. Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова в грудні), віра в перемогу характерна для 88% українців, а 63% із них вірять однозначно.
При цьому зростає частка готових піти на територіальні поступки заради досягнення миру та збереження незалежності: у травні 2022 року таких було 8-10%, у грудні 2023 року — вже 19%. У той час, як Європа починає говорити про необхідність підготовки до війни, українці можуть повірити, ніби здача територій принесе їм мир. Хибність таких міркувань легко перевірити на прикладі недавніх подій на фронті — після відходу ЗСУ з Авдіївки російські війська не зупинились і взяли Ласточкіне, а потім Сєвєрне і Степове. І це не враховуючи ситуації на інших ділянках дуже протяжного фронту. Тим часом суспільство гнівно відреагувало не стільки на проєкт про посилення мобілізації, скільки на саму необхідність її проведення.
Російські ІПСО
Власне, бойкот ідеї дати відпочинок фронтовикам, замінивши їх новобранцями, став наслідком чіткої й послідовної російської кампанії. Приблизно з жовтня минулого року, коли український контрнаступ зупинився на рубежах, далеких від стратегічних цілей, в соціальних мережах (передовсім і здебільшого у ТікТок) з'явилися меседжі про незгоду давати армії новий ресурс. Можна не сприймати за чисту монету інформацію від ГУР та інших джерел про підготовку росією Майдану-3 в Україні, але зрив мобілізації як один з елементів українського стратегічного програшу виглядає дуже правдоподібним.
Тверезому аналізу поза емоціями заважає якраз те, що головну ставку ворог зробив на емоції. На деморалізацію, відчай, зневіру, панічний страх з підміною джерела проблеми — буцімто винуватцем смертей українських воїнів є не російський ворог, а вітчизняна влада. Знову зринув дискурс 2015-2016 років: "це війна можновладців", "депутатів би туди — і все на раз-два завершиться", "гроші на крові". І тому, що це таки працює, є принаймні два підтвердження.
По-перше, битва за Авдіївку супроводжувалася інформаційною кампанією про колосальні втрати російських штурмових підрозділів. Цифри нашого Генерального штабу згодом виявились дуже близькими до підрахунків російських блогерів та "воєнкорів", котрі з усіх сил лаяли військове командування за бездарну розтрату людського потенціалу. Один із них після оприлюднення відповідних даних скоїв самогубство. Тим часом в українському сегменті розважального Інтернету неслася дика хвиля про якісь астрономічні втрати бійців і техніки. Звісно ж, буцімто приховані владою.
По-друге, оприлюднені Президентом Зеленським цифри наших втрат отримали несхвалення, що межує з обуренням та ненавистю. Мовляв, влада постійно бреше, і раз уже наважилась признатися, то озвучене можна сміливо множити на два, три чи п'ять.
Усе це дуже нагадує літо 2022 року, коли ми прогнали ворога з Півночі, але проходили тяжкі випробування на інших фронтах. Відчуття дежавю посилюється наростанням тиску на тил. За два роки до такого спричинялись вкиди про неминучий ядерний удар, пряму агресію білорусі, десант в Одесі, новий наступ на Київ, втрату Харкова. Якщо перші місяці вторгнення українці зустріли чергами з добровольців, то росіяни новину про свою мобілізацію — чергами на прикордонних переходах із Грузією, Фінляндією й Монголією. Наразі вже з нашого боку щоденно повідомляють про невдалі спроби чоловіків призовного віку незаконно перетнути кордон і схеми, які роблять такий перетин успішним. У них був Нижній Ларс, у нас Тиса. І це лише частина того панічного розгону, який давно почався і триватиме ще кілька місяців, але не вічно. Росії дуже важливо позбавити Україну українців до того, як схаменуться союзники.
Екзистенційна загроза як вона є
Непрості часи дуже сприятливі для запиту на складні рішення з простими формулюваннями. Наприклад, для перемоги потрібно більше західної підтримки, а для її збільшення треба менше красти вдома. Вкотре спрацьовує обернена афірмація "Україна корумпована, тому їй нічого не світить". І в цій проблемі українці бачать виключно вину чиновників і влади загалом, але не бажають узагальнювати протилежні приклади.
У вінницькій Калинівці підприємець уклав з міською радою 8 договорів на ремонт укриттів і привласнив 850 тис. грн під виглядом виплати заробітної плати будівельникам за роботу, якої не було. Якщо цей масштаб малий, то є більший. На Волині затримали шахраїв, які обдурили людей на 45 мільйонів гривень, роблячи збори на дрони, але не маючи наміру їх купувати взагалі. Безумовно, державно-політичне керівництво винне у тому, що під боротьбою з корупцією має на увазі покарання за несвоєчасне подання декларації, а не ліквідацію "схем". Проте приказка "кому війна, кому мати рідна" не обов'язково характеризує державу.
Наші початкові успіхи в інформаційній складовій протидії російській агресії поступово врівноважились активністю російських інформаційно-психологічних операцій, спрямованих на західну аудиторію та самих українців. На початку вторгнення українці робили свідомий вибір, стоячи в черзі у колишні військкомати, займаючись волонтерством різної спеціалізації чи донатячи у масштабах, що дивували світ. Через два роки гострота вибору тільки зросла, але змінились альтернативи — ворог іще більш загрозливий й обирати доводиться між боротьбою і капітуляцією. Ніщо не підтверджує брехливих тез російської пропаганди про війну з українською владою, а не українським народом. Зміна топонімічних назв, знищення української книги, перекроювання навчальних програм на суто російський лад є доказами того, що за умови російської перемоги Валуєвський циркуляр і Емський указ видадуться милосердними дисциплінарними обмеженнями у порівнянні зі справжньою ліквідацією української ідентичності. Безумовно, вона відбуватиметься під виглядом "денацифікації і викорінення бандерівщини", але це буде саме руйнування української громадянської свідомості.
Якщо вже обирати між сценаріями вигаданої реальності, то перевагу слід віддати антиутопічному. Інакше віра в те, що ворог зупиниться на межі Донецької та Луганської областей, на лінії Дніпра чи обмежиться формуванням маріонеткового уряду, позбавить нас держави, майбутнього і миру в принципі. Бо патологічно мстивий колективний путін пригадає німцям, полякам, "прибалтам", фінам, шведам, американцям ту підтримку, яку вони надавали українцям від 24 лютого. І тих, кому зараз байдуже, під яким прапором жити, аби тільки не палали будинки, путін пожене палити житла інших бунтівних європейців. Саме під триколором.
