Облаштування міста: новорічні парадокси
Нотатки міської мрійниці
Автор ілюстрації: Pascal Campion
Наприкінці року місто поринає в море нічних вогнів корпоративів, вечірок, домашніх посиденьок, безсонних ночей перед сесіями, зрештою реалізованих зустрічей та виконаних обіцянок… Містяни підсумовують, згадують яскраві моменти року, що йде, планують новий та з різною мірою відвертості бажають іншим якимось-то бути, щось-то мати, кудись-но відрядитись, щось відвідати, чогось досягти, отримати, утримати та нічого цінного не втратити. Загалом, облаштуватися як слід. Час міста переходить на фестивально-карнавальний темпоритм ходи…
В цьому світі коротких відстаней та розтяжних дистанцій, проте водночас – кричуще малого та ущільненого часу, в парадоксі відсутності вічності, в популяризованому мисленні на пришвидшення містяни хапають моменти сплесків надій та віри в те, що зміни, яких просто не уникнути, зобов'язані бути на краще. Так велить священнодійство магії новорічних днів. Погляд повсемісно чіпляють мерехтливі пайєтки, блискітки та спалахи мішури.
Ми живемо в епоху облаштованості та бездомності: ми влаштовуємо відносини та настій, розбудовуємо дома та забори, кубики пресу та враження. Будуємо та перебудовуємо на новий і старий лад. Але облаштовуючи свій світ, ми умудрились бути в ньому бездомними. Дім – це щось вічне… Навіть якщо він фізично зруйнований або просто належить чужим, але йому властиво бути в часі через рамки пам'яті.
Міста набули навичку втопати в безчассі чітко окресленого періоду новорічно-різдвяних свят. За наявності можливостей і технологій тривалості, збереження (ми знаємо як зберегти орган для пересадки, зерно для посадки через століття й воно проростає, слово на тисячоліття й його прочитають, звуки на віки і їх відтворять та почують), але ми не прагнемо хранити антропосферу – світ людей (ми викреслюємо імена, рушим камінь з висіченими на ньому відбитками історій людей, маніпулюємо відносинами, граємо в короткі ігри з розподіленням тимчасових ролей). І все це в ім'я енергоекономії сил, емоцій, часу. Відбути свята і знову до справ.
Ми граємо в розбудову розумних міст, конструюємо розумні телефони, вдосконалюємо розумні технології… й при цьому вислизає з розуміння той факт, що розум не схильний до довгочасності. Він потребує бистроти, реактивності, швидкості та ефективності. А саме мудрість, але не розум перетинає границі вічності. Мудрість неспішна, й не стільки прагне ефектів, скільки благості. Мудрість любить тишу та розміреність… Розум же ж крикливий, він просто зобов'язаний подавати гучний голос, аби його почули, а іноді це просто його спосіб бути. Інновації мусять бути кричущими… Так-так, – «Еврика!» – вигукнув Архімед з огляду на відкриття. Адже задачу вирішено.
Й ось у всій цій облаштованості, місто регулярно впадає в епоху множинної бездомності… Містяни втікають на курорти, летять до інших країн, по магазинах та бутіках, до кінотеатрів та на площі, в соціальні мережі, в салони та студії. Біжать від звичного простору до інших…, які ніколи не стануть домом, ані навіть укриттям, хіба що дахом над головою. Ці пристанища тимчасового перебування не зберігають вічність. Вони є тимчасовими причалами бездомності. Дім стає чимось фантасмагоричним, уявним… Його бажають в тостах та на листівках. Здавалося б, є усталені поняття «батьківський дім», «мій дім», «рідний дім». Й, так, вони все ще працюють. Але місто перестає бути домом… Його постійно облаштовують. Як гуртожиток. Тимчасове пристанище, в якому йде нескінченний сезонний ремонт. Не на віки, а за модою, за вимогою, за необхідності. Швиденько і симпатично, в яких-то спробах встигнути за коротке кар'єрне життя довжиною одного людського виміру, часу дії гранту або інвестиції… Міста лаштують та облаштовують. Як то облаштовується людина в готелі або на сидінні транзитного транспорту… З точки А в точку Б. Й на вихід. Зручно, комфортно, швидко.
З новим роком, містяни! Любіть, цінуйте свої міста й вони обов'язково відгукнуться взаємністю.
