Старовинні праліси із забороною на відвідування: Як живе біосферний резерват Східні Карпати під час війни
У чому проблема?
Другий рік війни добігає кінця, і її впливу зазнали всі верстви суспільства, відчула на собі вплив війни і природа — пожежі на окупованих територіях, осередки екосистем, що потерпають від обстрілів, купи відходів руйнації та залишених в місцях бойових дій боєприпасів. Але крім прямого впливу війни є й опосередкований.
"Екорубрика" запускає серію статей про біосферні резервати ЮНЕСКО — тих, що окуповані, знаходяться на лінії розмежування та глибоко в тилу. Ми розповідаємо, як війна впливає на ці території, аби світ більше дізнався про життя людей та природи в Україні.
Яке рішення?
Розповідаємо про Ужанський національний парк
Транскордонний біосферний резерват ЮНЕСКО "Східні Карпати" охоплює площу 213 211 га й три національні парки та три ландшафтні парки в трьох країнах. У 1998 році до вже наявних в складі резервату Бещадського національного парку, ландшафтних парків "Ціснянсько-Ветлінський" та "Долина Сяну" у Польщі, а також до національного парку "Полоніни" у Словаччині додалися території Ужанського національного парку, Надсянського регіонального парку у складі нацпарку "Бойківщина" з української сторони.
Ця частина Карпат — осередок екосистем, які є унікальними за своєю будовою та не зустрічаються більше ніде у світі. Саме тут проходить Чорноморсько-балтійський вододіл. Стоячи між двома річками, можна спостерігати, як одна направляє свої води в Чорне море, а інша — в Балтійське. На українській частині резервату багато старовинних церков, що побудовані подекуди більш як 200 років тому. Звідси ж бере початок Карпатський шлях дерев'яної архітектури. Проте головна цінність резервату — недоторкані букові праліси.
Ця територія становить ядро екологічної мережі Європи і є надзвичайно важливою для регіону, але зрозуміти, що насправді являють собою ці території, можна лише побувавши там.
Довга, довга дорога та закриті території
Ужанський національний природний парк — найбільш західний парк в України.
Після подолання небезпечних гірських серпантинів, на дорозі зустрічаються блокпости — невіддільна частина війни в Україні, що триває вже понад дев'ять років. Через воєнні дії потрапити до Ужанського національного природного парку непросто, попри те, що це майже найвіддаленіша від лінії фронту точка в Україні.
Близькість до кордону — ось перша й основна перешкода для відвідування резервату з боку української сторони. Всі візити необхідно узгоджувати із Державною прикордонною службою, і це — причина зменшення кількості туристів в регіоні.
Заступниця директора Ужанського парку Інна Кваковська каже, що з 17 маршрутів екостежками доступно зараз лише 3-4. Решта — закриті через заборону відвідувати прикордонні території. Через це парк недоотримує прибутки, на які міг розраховувати до початку повномасштабної війни. Крім того, нестача коштів є й з іншої причини — фінансування природоохоронних установ для держави під час війни — останній пріоритет, і черга до нього, на жаль, не доходить.
Інна Кваковська, заступниця директора Ужанського національного парку розповіла про проблеми парку: недоотримання прибутків через зменшення кількості туристів
Схожа ситуація і в Національному парку "Бойківщина", що також межує з кордоном. Так, аби потрапити до витоку річки Сян, вздовж якої простягається українсько-польський кордон, та біля витоку якої пролягає одна з екостежок парку, візит необхідно погоджувати із прикордонною службою, отримувати спеціальні перепустки та пересуватись виключно у супроводі військових.
Витік річки Сян у Національному природному парку "Бойківщина. Кордон між двома країнами саме вздовж Сяну, і потрапити на це місце можна виключно в супроводі прикордонників.
Проте пройти через усі ці труднощі було того варте. Тепер ми можемо навіть під час війни показати українцям та світу красу українських Карпат, різноманіття локальної культури та осередки унікальної природи.
Чим живуть люди в біосферних резерватах?
Навіть попри нестачу фінансування Ужанський парк все ж відіграє важливу роль для місцевих. По-перше, як місце роботи. Зараз в установі залучено до 100 працівників, і ця робота, принаймні для жителів села Стужиця на півтисячі жителів, є альтернативою "заробіткам" у Польщі, Чехії чи Словаччині. Але в далекому 1999 році створенню національного парку раді були не всі.
Недоторкані букові праліси в Ужанському Національному парку
В той час, як наша команда із журналіста та фотографа йде на гору по мокрому камінню, що стає слизьким від сильної зливи, лісівник розповідає нам про гриби, які зустрічаються вздовж дороги. Він ділиться: минулого року назбирав приблизно 150-200 кілограмів білих грибів. Для нього, як і для багатьох інших місцевих це додатковий спосіб заробітку. Збирання грибів та ягід й досі відіграє важливу роль в побуті жителів Стужиці.
Головний ресурс для місцевих — деревина, особливо — бук, який є найбільш енергомістким. У місцевих негазифікованих селах це єдиний спосіб отопити будинок та приготувати їжу.
Із заснуванням Нацпарку рубати дерева так, як люди на цих землях робили століттями, заборонили. Так само як і збирати гриби для продажу. Тому у дев'яностих у створення Національного парку було багато противників.
Попри це, лісівник каже, що багатьом місцевим охорона природи не потрібна, адже традиційне збиральництво місцевих жителів за своїм об'ємом та інтенсивністю довкіллю шкоди не завдавало. На зауваження про те, що за відсутності Нацпарку тут могли б побудувати відпочинковий комплекс, вирубати ліс, або просто використовувати деревину як ресурс для продажу, відповідає: громада не дала б цього зробити.
Тисячолітній дуб в селі Стужиця, визнаний природною спадщиною ЮНЕСКО
Свідком місцевого норову та здатності місцевих чинити супротив є тисячолітні дуби, що розташовані прямісінько біля церкви, посередині села. Два дерева поважного віку визнані природною спадщиною ЮНЕСКО. Обидва досі тримають на собі листя, проте в очах жителів Стужиці мають істотну різницю. Перше, за повір'ям, приносить здоров'я. В парку розповідають, що колишній директор після того, як дізнався про тяжку хворобу, й сам приходив притулити спину до старого дуба.
Другий дуб використовували із зовсім іншою метою. Всередині стовбура, який колись вигорів, під час сухого закону у 80-х, що забороняв самогоноваріння, жителі Стужиці ховали самогонний апарат. Традиція "гнати" самогон зберігається в селах і дотепер, проте спадщину ЮНЕСКО для цього, на щастя, вже не використовують.
Річка Уг в селі Стужиця. Місцеві назви "Уг" не признають, та кажуть, що здавна річку звали "Світлою"
Ще один цікавий вид промислу — рибальство. Село Стужиця простягається вздовж річки Світла або Уг. Поряд ледь не з кожним будинком, що стоять над водою, є невеликі штучні ставки, що наповнюються водою з річки.
Збиральництво ягід та грибів для місцевих жителів досі є одним зі способом заробітку
Так робили тут здавна, аби розводити рибу. Проте позаяк із часів заснування Національного парку тут заборонили полювання, тепер поряд із парком розвелося багато видр, які не проти поласувати рибою. Кілька років власники ставків намагались захистити "врожай" сітками та огорожами, але видри виявились спритнішими, і людям довелось відступити від традиційного промислу.
Висновок тут можна зробити лиш один — створення природоохоронних установ справді впливає на збільшення популяції фауни.
Маленький обман із великим метеоритом
Одна з принад Ужанського національного природного парку — місце падіння Княгинського метеорита, який приземлився прямісінько в урочище "Чорні Млаки" у 1866 році. Пам'ятка притягує не лише туристів. Колись тут побував навіть класик фантастики та пригодницької літератури Жюль Верн, а кілька років тому сюди приїжджав науковець, аби знайти вплив космічного тіла на довкілля. Пошуки були успішними: знайшлася комаха, визначити вид якої науковцю не вдалося. Проте зараз цей туристичний маршрут для туристів заборонений.
До початку війни туристів приводили на місце, де стоїть пам'ятник із невеликим камінцем, тут є й невелика ямка — не більше ніж півтора метра в діаметрі. Екскурсоводи кажуть, що саме це — місце, куди впав метеорит. А проте є нюанс. Не всі туристи знають про особливість цієї місцини та сприймають декорації за правдиві, але справжній метеорит зберігається у Віденському музеї природознавства.
Справжнє місце падіння знаходиться за півсотні метрів від туристичної зони. Це величезний яр, де не росте жодне дерево — досить дивна картина, де справа, зліва попереду та позаду — густий буково-ялівцевий ліс. За 157 років вибоїна, залишена брилою із космосу, трохи зменшилася у розмірах, але не змогла поновити життя.
Місце падіння Княгинянського метеориту, Чорні Млаки. Ділянка без дерев — вибоїна, залишена метеоритом у 1866 році.
Насправді цінність територій навколо Чорних Млак — букові праліси. Величезні дерева ховають своє листя високо в тумані. Серед країн Європи Україна має найбільше об'єктів букових пралісів у Карпатах. Колись саме ці дерева вкривали 40% території Європи, але зараз їх стає все менше.
Природний буковий ліс неможливо відновити, а для того, аби він виріс самостійно, необхідно кілька століть. Тут букові праліси майже не зазнавали антропогенного впливу, і виглядають, як у стародавні часи.
Чим довше триває війна, тим більший її вплив на віддалені від лінії фронту території
Через війну наплив туристів до резервату істотно зменшився. Тепер вздовж стежки, що веде до Чорних Млак, стоять фотопастки прикордонників — пройти крізь ліси непоміченими не можна, і територія є повністю закритою для туристів.
Стежки Ужанського Нацпарку, що нині закриті до відвідувачів через близькість державного кордону
Люди не витоптують рослинність, не залишають сміття та не лякають звірів — навряд чи такий вплив можна назвати негативним. Крім того, фотопастки, що були розставлені для того, аби попередити незаконну міграцію, виконують ще одну роль. Прикордонники діляться із науковцями фотографіями хижаків та копитних, яких вдалося зафіксувати в лісі. Інна Кваковська каже, що фотографіями потім обмінюються з парками Польщі та Словаччини, аби більше дізнатись про міграційні коридори тварин та їх чисельність.
Вид на церкву Стужиці, яку могли б внести до культурної спадщини ЮНЕСКО, але не внесли. Місцеві жителі вирішили оббити стару дерев'яну будівлю сайдингом, аби вона краще збереглася, а це вже — недозволене втручання. А от тисячолітні дуби за церквою — природна спадщина ЮНЕСКО.
Через територію Ужанського нацпарку проходять міграційні коридори зубрів та оленів, їх тут чимало, проте є дещо, що може призвести до істотного зменшення їх кількості.
"Коли війна почалась, ми думали, що вона далеко. Але чим довше триває війна, тим ближче вона стає до нас", — каже Інна Кваковська.
У лютому 2023 року Верховна Рада прийняла закон, згідно з яким прикордонна смуга має розширитись до 2 кілометрів. Тобто землі вилучаються з об'єктів природно-заповідного фонду та передаються Державній прикордонній службі України.
Одна з проблем в резерваті — розширення прикордонної смуги до 2 кілометрів. Є ризик, що тварини не зможуть мігрувати в межах транскордонного резервату.
"Там, де планується вилучити наші території, проходить охоронна ядрова зона спадщини ЮНЕСКО — букові праліси Карпат. Це ті місця, де ми не маємо права втручатись в природу, а прикордонники хочуть там прокласти спеціальні сітки, які ріжуть за спроби їх перелізти. Великі ссавці в такому разі не зможуть мігрувати між кордонами", — розповідає Кваковська.
Істотно війна вплинула й на діяльність Ужанського нацпарку. Деякі співробітники пішли на фронт, багато людей з території загинуло. Тепер у службу охорони важко найняти нових кадрів, адже людей немає — із початком війни частина місцевого населення емігрувала за кордон.
Чому зникають хутори?
Відтік людей пов'язаний не лише з війною. Території, на яких розташований біосферний резерват — депресивні. Яскравий приклад сіл, що зникають, є на території Нацпарку "Бойківщина".
Краєвиди на польські Бещади з Національного природного парку Бойківщина
На хуторі Беньова з 12 хат заселено лише 6, переважно — людьми похилого віку. Біля їхніх садиб — пусті хліви для худоби, подекуди пасуться кури, а біля деяких хат навіть збереглися вулики. Частина жителів утримують корів та невеликі городи — тим і живуть.
Хутір Беньова, в якому майже не залишилось жителів
Ці хутори заснували після операції Вісла в рамках "Угоди про взаємний обмін населенням у прикордонних районах". Таку назву вона мала у Радянському Союзі, проте насправді операція являла собою етнічну чистку. Українців виселяли з територій, де вони мешкали споконвіку, і пам'ять про давні події живе серед місцевих й досі.
Хатини хутора "Беньова", що з'явився після трагічних історичних подій, пов'язаних з операцією "Вісла". На другій фотографії — житель з Беньова, пропонує купити журналістам його корову.
Культури народів на прикордонних територіях тісно переплетені. Сучасні поляки, потомки колись виселених українців, приїжджаючи на Бойківщину, згадують, як їхні дідусі й бабусі говорили такою ж мовою, співали такі ж пісні, як місцеві жителі, а майже кожен житель Бойківщини може розповісти трагічну історію, пов'язану із тодішніми подіями.
Василь — останній житель з сусіднього від Беньова хутора
Біля кордону залишився хутір, де вціліла лише одна хатина. Сюди в теплу пору року приїжджає Василь зі своєю дружиною. Чоловік народився й виріс тут, а тому доглядає за будинком, і залишається єдиним носієм пам'яті про життя на хуторі. В нього немає нащадків, а коли Василя не стане, його земля перетвориться на ліс: він вже насувається на ділянку, забираючи луки, де колись паслася худоба.
Пам'яті не стерти
Носії пам'яті — люди, і їх стає все менше на цих територіях. Глобалізація має вплив навіть у найбільш віддалених селах, і ті, хто береже історії, мов птахи, розлітаються до великих міст.
Проте все йде по колу, і люди із часом повертаються на рідні території. У Соколиках — мертвому селі, що знаходиться між кордоном України та Польщі, стоїть кам'яна церква. Колись її звели поселенці: будували міцну, кам'яну й велику. Проте після "Вісли" поселення спустіло. Пізніше радянська влада використовувала приміщення на свій розсуд: для складу.
Зараз же сюди двічі на рік знов приїжджають люди. Вони приїздили попри коронавірус та приїздять попри війну — це нащадки тих поселенців, які жили тут більше століття тому. Двічі на рік тут проводяться служби. Дві сестри, чиї батьки жили у Соколиках, відвідують церкву щороку, та кажуть — саме тут відчувають своє коріння.
Покинута церква в Соколиках, що зараз відновлюється. Богослужіння тут проводяться лише двічі на рік.
Традиції живуть, і продовжують розвиватись. Дорогою з Соколиків біля однієї зі старих дерев'яних хат ми зустріли групу молоді. Школярі робили фотографії для шкільного альбому в національних бойківських костюмах. І хоча залишатися жити в рідному селі вони не збираються, вони запевнили: рідні місця, культуру, звичаї та природу пам'ятатимуть.
Школярі, що робили фотографії для випускного альбому в традиційному одязі бойків
Усе, що потрібно зробити зараз — зупинити відтік людей, надати паркам можливість знов працювати на повну силу та, звичайно, здобути Перемогу у цій війні, яка триває вже 9 років.
Фото: Микола Тимченко
Проєкт «Біосферні заповідники України: історії війни в природоохоронних установах, що створюють зелене майбутнє» створено за підтримки ЮНЕСКО. Використані позначення та виклад матеріалу не означають висловлення будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району чи їх органів влади, або щодо делімітації їх кордонів. Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цієї статті та висловлених у ній думок, які не обов'язково є думками ЮНЕСКО та не зобов'язують Організацію.
