Вперше в Білопілля — стародавнє місто на Сумщині, що існує ще з часів Київської Русі — я приїхав наприкінці 2017 року. Метою поїздки тоді була Рижівка — село Білопільської громади, розташоване неподалік, практично на кордоні з росією. Тоді на городі однієї з жительок села — Галини Олександрівни — росіяни провели демаркацію кордону та встановили металевий паркан. Сама ж пані Галина в звинуватила в цьому США — тоді Галина Олександрівна дивилася російське телебачення.
Якщо до повномасштабного вторгнення однією з головних проблем з інформацією на прикордонні було засилля російського телевізійного контенту та його споживання, то зараз акценти змінилися. Російське телебачення тут уже не дивляться, натомість з'явилися проблеми з доставленням газет від Укрпошти. Крім того, у багатьох селах постійно або періодично через обстріли відсутні електрика та мобільний зв'язок.
"Від двох до п'яти секунд"
Дістатися Білопілля попри близькість із російським кордоном нескладно — просто з Києва до міста прямує швидкий експрес Київ – Суми. До білопільського вокзалу прибуваємо вже ввечері. Сюди ми повернемося пізніше, щоб у світлі дня побачити чергове свідчення злочинів росії проти України — 24 березня цього року росіяни завдали масованого удару по місту, повністю зруйнувавши школу №4. На жаль, тоді не обійшлося без жертв — загинув охоронець школи.
Міський голова Юрій Зарко каже, що такі обстріли тут — не рідкість. А через близькість кордону з росією у місцевих практично немає часу, щоб бодай заховатися:
"Від двох до п'яти секунд проходить, коли чуєш звуки виходів з території росії. Тобто не вистачає часу, щоб людині прийняти якісь адекватні рішення, заховатися чи піти в укриття. Немає декількох хвилин запасу, коли звучить сигнал тривоги. Втім, люди знаходять вихід — намагаються менше перебувати в людних місцях. Ви, мабуть, дорогою бачили, що в нас людей дуже мало в центрі міста. Це, однак, приносить додаткові проблеми бізнесу, позакривались багато магазинів, різних служб".
Зарко додає, що з початком повномасштабної війни населення Білопілля сильно скоротилося:
"Я боюся зараз озвучувати ці цифри. Я їх просто не знаю. Ми можемо за певними другорядними ознаками судити: наприклад, з 16 тисяч, можливо, 8-10 тисяч зараз мешкає в місті. Багато людей виїхали з тієї частини, що ближча до кордону. Багато поїхало мешканців п'ятиповерхівок".
Саме в п'ятиповерхівки були останні влучання. Міський голова хитає головою й додає: люди там дивом залишилися живі. Утім — щастить не всім. Так, 22 червня під час обстрілу просто біля свого будинку загинув чоловік із маленьким сином. З початку повномасштабного вторгнення росіяни вбили в громаді 20 цивільних.
Зарко пояснює: люди їдуть у Суми, в інші села — "де хоча б більш-менш безпечно ночувати".
"Не вистачає дітей. Не вистачає дитячого сміху. Це не пафос, це насправді так. Скоро буде День міста (21 вересня, — ред.). І не простий, а 350 років від заснування Білопілля. У мирний час ми би проводили заходи, свята. Зараз готувалися дуже активно. Натомість доводиться вирішувати проблему, коли діти не можуть вчитися — ані офлайн, ані онлайн", — розповідає міський голова.
Зруйновані плани й нові надії
Зараз до Білопільської міської громади, крім Білопілля, входить ще 53 села. П'ять старостинських округів знаходяться безпосередньо на прикордонні, у деяких селах уже зовсім ніхто не живе. У громаді пошкоджено так чи інакше близько 500 будинків, квартир, різних будівель. Відбудовувати пошкоджене в такій близькості до росії важко: від центра міста до кордону — 10 кілометрів, від околиці — лише шість.
"Зараз для нас важливо забезпечити прикордонні села запасом продуктів на зиму. У деяких місцях дорога може проходити зовсім близько до кордону, інколи навіть в 50 метрах. Зрозуміло, що все прострілюється, і випустити комунальний транспорт чистити сніг ми не зможемо. Це означатиме, що певний час ці території будуть відрізані від цивілізації. Тому потрібно максимально забезпечити продуктами, генераторами, паливом, щоб хоча б на тиждень вистачало", — каже Юрій Зарко.
Сьогодні збереження життів мешканців громади — основний її фокус. Але до 24 лютого 2022 року тут думали про економічний розвиток, майбутнє, інвестиції. Так, у 2021 році розробили стратегію розвитку громади. Нею було передбачено, зокрема, і проєкт зеленої енергетики.
Крім того, у Білопіллі розташовувалася база з обслуговування сільгосптехніки, регіональна база мінеральних добрив, елеватори. Тепер міський голова зітхає: близькість до кордону з росією ставить на відносинах з інвесторами хрест — принаймні поки триває війна.
"Минулого року ми вже зробили план відновлення громади, — ділиться міський голова. — Але зараз розуміємо, що після ще року війни його треба змінювати".
Нашу розмову перериває телефонний дзвінок від мера Южного, що в Одеській області. Білопілля постійно на зв'язку з іншими містами та громадами — саме вони часто підтримують місто. Так, нещодавно Вінниця подарувала екскаватор та кран.
Зарко каже, що тепер майбутнє Білопілля — це земля: "Це те, що вже в нас ніхто не забере. Земля, слава Богу, у нас родюча, чорноземи". Хоча зараз чимало земель заміновано й засмічено вибуховими предметами.
"Нам треба зробити, щоб люди повернулися в ті села, де вони жили, щоб вони отримали певну роботу. І відновити худобу, молочне стадо. Тобто, створити умови, щоб люди займалися тією роботою, яку вони знають і якою вміють займатися. Потрібно розвивати кооперативний рух", — додає міський голова.
Юрій Зарко показує нам артефакти, що зберігаються в його кабінеті: стару цеглу, шматки глиняного посуду, залишки від ракет та снарядів. Серед іншого — норвезька газета, адже нещодавно міський голова відвідав місто Арендал у Норвегії, домовлявся про допомогу з відновленням.
Виноград
Зіна Іванівна — одна з тих, що постраждали від обстрілів росіян. Її хата була повністю зруйнована 24 березня, а сама господиня дивом залишилася живою. На додачу до всього, у Зіни Іванівни є ще й специфічна проблема — її хата записана на сина, який жив у росії та декілька років тому помер. Зараз права власності на хату фактично немає ні в кого, тому Зіна Іванівна не може отримати компенсацію від держави.
Від даху будинку залишилися самі балки. Отож жінка мусила шукати рішення — зрештоюза гроші, які роками відкладала "на похорон та лікарні", найняла робітників, які побудували для неї невеличкий будиночок — лише декілька квадратних метрів. Там Зіна Іванівна планує провести зиму. Зараз потрібно утеплити стелю та зробити підлогу.
Жінка каже, що, на щастя, має город та погріб для зберігання врожаю — це теж допоможе перезимувати. Виходимо на город, тут ще стигнуть перці. На краю його — великий доглянутий виноградник. Кожне гроно дбайливо огорнуте сіткою від комах та бджіл. Зіна Іванівна пригощає ним: відмовитися від одного такого грона неможливо — господиня образиться. Це вже не вперше за час великої війни, коли люди, які втратили все, пригощають тим, що виростили або приготували.
Книжки, футбол та авіабомби
Ночуємо теж у Білопіллі. Ніч минає відносно тихо — на диво, обходиться без обстрілів.
Прямуємо в село, що лежить десь за сім кілометрів від кордону, — Нові Вирки. Дорогою водій показує вдалині будинки — це вже територія росії. Але попереду — Україна. Дорога потроху приводить нас у прикордонне село.
Рушаємо до сільської бібліотеки. Наталія Іванівна, бібліотекарка, проводить екскурсію. Каже, що нині багато списує старі російські книжки, але нових надходжень дуже мало. Утім, мало й читачів — люди стараються зайвий раз не виходити на вулицю. До повномасштабного вторгнення в бібліотеці регулярно проводили заходи, сюди приходили люди, щоб поспілкуватися, взяти книжку, почитати. Наталія Іванівна каже, що сьогодні книжки допомагають місцевим хоч ненадовго відірватися від реалій війни.
Надворі чекає Олена Воліна — староста Нових Вирків. Обстріли, навчання дітей, оформлення довідок, налагодження роботи магазину, розподіл гуманітарної допомоги — задач у старости багато. Грошей, каже, "майже нуль". Роботи в селі через війну немає, крім роботи в державних органах — це старостат, будинок культури, фельдшерський пункт та доброустрій. Та є надія, що скоро запрацює магазин — вдалося домовитися з підприємцем з Білопілля, він обіцяє навіть найняти для роботи там кількох місцевих. Для села це дуже важливо — адже це й нові робочі місця, і доступ до продуктів та госптоварів. Єдиний автобус до Білопілля їздить раз на тиждень, а машини мають не всі.
Підходимо до школи — це центр села, поруч тут і клуб, і старостат з бібліотекою, і стара й уже розвалена церква, у якій за радянських часів був клуб та спортзал. На фасаді школи — меморіальна табличка Володимиру Воліну, він загинув в місті Щастя у 2014 році. Перед школою радянський пам'ятник загиблим у "Великій вітчизняній війні". У школи вибиті вікна — наслідки нещодавнього прильоту авіабомби по селу. Поруч пасеться кінь.
Дорогою далі говоримо зі старостою — мова заходить про родичів та знайомих, яких місцеві мають у росії. На прикордонні це не рідкість.
— Змінилися люди, не спілкуються, бо вони не вірять, що в нас війна, — каже пані Олена.
— Не вірять?
— Не вірять.
— Тобто вони сидять тут поруч і не вірять? Але ж вони теж бачать, як, скажімо, летить на вас снаряд з їхнього боку?
Сільська староста знизує плечима — каже, може, не хочуть вірити.
Як війна, яку розв'язала росія, для її ж мешканців на кордоні з Україною стала "питанням віри" — поза нашою уявою.
На стадіоні неподалік пасуться корови — грати в футбол зараз тут занадто небезпечно. До 24 лютого в селі була потужна команда з мініфутболу, яка стабільно вигравала призові місця на районних та обласних змаганнях. У будинку культури для тренувань та змагань відремонтували спортзалу. Зараз, на жаль, у тренуванні перерва.
Микола Чубко — директор будинку культури, проводить для нас екскурсію. Микола — активний та веселий, розповідає про безліч заходів, які проходили тут до 24 лютого 2022 року. Показує ремонт спортзали. Наприкінці навіть розповідає гумореску й дзвінко сміється.
І в цьому сила місцевих — продовжувати життя, не втрачати стійкості й жаги до нього, хай і під час війни, у себе вдома, на своїй землі.
