Урбанізм ні урбаністика: де поставити кому?
Нотатки міської мрійниці.
Коли про лавочку в місті принизливо кажуть, що «це не урбанізм», – мені сумно. Насправді, це таки урбанізм – тактичний, партизанський, «новий» – називайте, як хочете. Чи ми викинемо слово урбанізм, залишивши тільки «тактичний», «партизанінг», «новий»? Так, лавочка, балкони, палісадники та графіті – все це урбанізм. Низовий, скажете. Але ж урбанізм.
Урбанізм – це не тільки професіонали, знавці та правильні люди. Урбанізм – це не тільки стиль і спосіб міського життя, це і рутина життя в місті також. Урбанізм – це «про…» Так, урбанізм – це також про банальне повсякдення в місті. Міська рутина ніяк не має втрачати права входити в перелік практик, що потрапляють в поле семантики урбанізму. До речі, префікс «-ізм» різнить урбанізм з урбаністикою. Додаючи до кореневого «урбан» «-ізм» ми отримуємо ідейну течію, напрям думки, стилю, характеру дій, способу використання, практик, станів і принципів. Тоді як «-іст» вказує на прибічника та послідовника певної течії, процесу, системи ідей та практик. Отже, урбаніст – це просто той, хто ідеологічно звернений до тематики чи ідеології урбанізму. Він, до речі, цілком може бути профанним і наївним. Урбаністи, які вважають себе компетентними в темі, зокрема, користуються тезаурусом, який дозволяє їм говорити про місто, через відповідні означення його явищ, процесів, структури і метафізики. І як часто буває, коли предмет уваги не відділений від матеріальної реальності, його випадково (а іноді свідомо) возвеличують до рівня абстракції, забуваючи, що місто – це не уявлюване, а цілковито реальне. І все, що в ньому отримало ту чи іншу назву, насправді існує, а не є прописаним в урбаністичних словничках та не є предметом забави в форматі дискусій. Та й, зрештою, слів, які входять в поле «урбан» чимало, кожне з них можна виокремити не тільки за лінгвістичною семантикою, але й за змістовою.
Нажаль, через пишномовну, снобістську та чванливу поведінку окремих осіб, які гордівливо йменують себе урбаністами, це слово стало чи не лайливим або іронічним. Почали проявляти себе явища негативного, підозрілого або смішливого ставлення до «урбаністів» від мешканців міст (яких оті само урбаністи приходять місіонерськи ощасливити). А ще урбанізм став популістським. І не тільки з боку чиновників чи можновладців.
Тому, лавочка для мене – це також явище поля урбанізму. Тактичного, і не менш тактичного, ніж деякі окремі пішохідні самодостатні переходи чи алеї партисипативно висаджених дерев місцевою громадою. Шкода, коли урбан-популізм починає бурхливо квітнути на слабкому полі дискурсу міста. На мою думку, урбаністичний популізм, це так само ситуації, коли говорять, що урбанізм – це передусім міста для людей, і важливо думати про людей і т.ін…. Дивно, але саме ті, хто так говорять почасти грубо і повчальною риторикою насаджують місцевим громадам канони краси, формати ідеального (на їхню думку, а не громади), форми зручності, привабливості та практичності. «Спитати у людей», «зрозуміти містян» стає самоціллю в наборі методів і засобів з перетворення середовища, а не інформаційною основою для передусім усвідомлення людської природи тої чи іншої місцевості, її суті. Нерідко «вивчення» громади не більше ніж, віддати належне вимозі чи моді на «провести дослідження». «Вони нещасні, бо вони не знають як можна бути щасливими», «вони живуть в такому лайні, ми їм розкажемо та організуємо перформанс шикарного краєвиду», «ми навчимо їх жити в їхньому місті»… Це мені нагадало монолог з кінострічки А. Тарковського «Ностальгія»:
Як чимало соціальних явищ, тактичний чи низовий урбанізм, або ідея/теорія «малих справ», як його ще називають, – не є одномірним явищем. Мало того, це явище розгортається в складчастому соціальному часопросторі міста. Ускладнюється, набуває варіативності.
Наприклад, вже можна говорити про три його форми: легітимізовану, напівлегітимізовану та несанкціоновану. З першою та останньою все просто. А от той формат, що «напів» – це коли між самоініційованою за потужної підтримки місцевої громади активністю проявляє себе напівмовчазна згода в формі лояльності чи байдужості з боку місцевої влади до прояву такої творчості та її поціновувачів.
Або вже можна розрізнити три його рівні: мікрорівень – типу клумби під вікном багатоповерхівки чи саморобки з автопокришок на місцевому подвір'ї; мезорівень – як то прикрашання прилеглої території до того чи іншого громадського закладу тимчасовими інсталяціями з метою розрадити рутину буденності місцевої громади, зокрема, продемонструвавши варіативності облаштування простору; і макрорівень – влаштування тестових (іноді з прогресією, коли ніщо так не стає сталим, як тимчасове) велодоріжок чи пішохідних переходів, які є результатами звітів навчальних груп в рамках урбан-проектів, і не завжди тому, що це вкрай важливо мешканцям, а тому, що це тренд.
Я не захищаю лавочки, я не стверджую, що лебеді з автопокришок чи аматорська клумба є предметами «високої культури» (є такий «розумний» термін), але вони є нічим іншим як містом, таким, яким воно є. Це сигнал, це символ, це знак, це код. І треба не піднімати ґвалт про нього чи скрививши обличчя вигукувати «фі!», а думати, мислити, вивчати, аналізувати, працювати з цим, а не відмахуватись як від непотребу. Все, що є в просторі міста, в його фізичному чи метафізичному ландшафті є наслідком життя людей, їхніх практик в усій сукупності вдалих і ні, ініційованих владою і професіоналами та втілених ініціативою пересічних обивателів. Тому, лавочки, протоптані стежки та каплички на подвір'ях – це теж урбанізм. Тому що урбанізм – явище, ідеологія, система не одного порядку. Годі приписувати урбанізму елітарність та інженерне фахове мислення.
Урбанізм – це про місто. Саме «про місто» (в усьому його різноманітті і проявах, уточнюю для принципових).
