Чому варто повчитися у дітей: досвід мами двійні
У день захисту дітей зовсім не хочеться писати про непросту долю сильної жінки, а порадувати чимось оптимістично-легким усіх, хто вже має поруч маленьких друзів чи тільки збирається мати. Я вирішила написати про те, що ми, дорослі, можемо багато чому навчитися у власних маленьких дітей, і була впевнена, що нікому крім мене, звичайно, така геніальна ідея в голову не приходила. Яким же було моє здивування, коли я отримала від гугла не менше десятка статей із назвою чому нас навчають діти. Я відчула себе мумі-татом з мультика про мумітролей, який натхненно вигадував вірші Пушкіна, а потім із сумом додавав: ні, хтось це вже написав. Почитавши те, що змогла осягнути, я дійшла висновку, що все одно можу прикрасити цю тему може дещо і несерйозними, але моїми спостереженнями.
Усі пишуть про терпіння, якому ми вчимося завдяки дітям. Безумовно, так і є, але я особисто вважаю, що не треба зменшувати роль у цьому виховному процесі і наших коханих чоловіків. Все ж таки люди стараються, може навіть змушують себе розкидати свої речі, залишати брудні чашки чи заповнені попільнички, все заради нашого розвитку, а ми усі їх зусилля списуємо на дітей. Це просто невдячність якась.
А якщо серйозно, то я б відмітила після народження дітей таку нову якість у собі як толерантність. Це виражається і в можливості спокійно ставитися до результатів їх гри. Так, побачивши у кімнаті перегорнуті ліжка та вигорнуті простирадла, я вже не волаю диким голосом, а фотографую їх «піратські човни». З'явилося і толерантне ставлення до альтернативного бачення звичного для мене порядку речей. Ну, наприклад, Микола не любить малювати, але з олівців та фломастерів він робить якісь парканчики для своїх містечок, а із швабри, пилососу та ганчірок – космічні кораблі. Діти не знають закони світобудови, фізики та не мають чітких уявлень про світ. І ми, мами, вчимося розуміти та приймати їх фантазії, відходити від звичних стереотипів. Завдяки моїм фантазерам, мені тепер набагато простіше поважати людей з іншими цінностями та пріоритетами життя, я почала менше засуджувати людей за їх слабкості. Навіть шкарпетки, залишені чоловіком на підлозі, вже не сприймаються як примітивний прояв неохайності чи ліні. А може це якась осмислена ритуальна дія чи творче хобі.
- Стійте! У мене є діти!
- Немає у Вас ніяких дітей!
- Як це немає?
- Якщо б у Вас були діти, Ви б не були трусом!
(Діалог «Хороброго Мисливця» та Червоної Шапочки з однойменного кінофільму)
Це дуже влучні слова, бо материнство робить нас рішучими, сміливими та відвертими, особливо коли трапляються ситуації, де треба відстоювати інтереси дітей. Навіть сором'язлива та делікатна жінка, яка обирає мовчання у відповідь на хамство, перетворюється на левицю, коли хтось на майданчику відібрав машинку у її синочка чи штовхнув. Упевненість у собі з'являється не тільки у стосунках, пов'язаних з інтересами дітей, але й в інших сферах життя жінки. Не знаю, погано це чи добре, але мене не може тепер розчулити критика начальника чи непорозуміння із подругою як раніше. Хоча, може, це просто вік.
Діти є найкращими гумористами і вчать нас ставитися до всього з гумором. Кожного дня ці дослідники стикаються з незнайомими явищами і назвами, знаходять такі смішні характеристики, що ми посміхаємося навіть тоді, коли день не задався. Ну хто ще зможе з такою ніжністю та безпосередністю сказати: «Мамо, та сіра як єнотик. Хоча ні, як бегемот. А ти тато синій як хмаринка» чи засмутитися через те, що маленькі дітки можуть зростати у животку тільки у жінок. Або із щирим острахом, коли тато підніс до віконця на балконі подивитися на захід сонця, спитати: «Тато, ти ж мене не викинеш з вікна».
А ці нескінченні питання та фантазії! «Мама, коли ти будеш маленькою, я візьму тебе на ручки і буду колихати». «Мама, а якщо поливати водичкою пісюна, він виросте великим?» «А шкіра для чого? Щоб захищати тіло від мочалки, вона ж кусюча?»
А ще ми невідмінно повертаємося з ними у дитинство і зовсім по-новому відкриваємо казки та мультики, які дивилися маленькими. Ну ось, наприклад, радянський мультик про Дюймовочку, насправді, є історією про легковажну білявку, яка шукає своє кохання. Спочатку вона набиває собі ціну через пропозицію жука одружитися, а потім, коли варіант з жуком зіскочив, дуже засмучується і змушена скитатися.
Історія про домовичка Кузю це взагалі посібник для налагодження сімейних стосунків. «Спочатку молодця в лазні попар, нагодуй, напій, а потім і люби!». «Розумієте, спочатку Кузя був моїм ідеалом, і раптом … У нього, напевно, було важке дитинство?».
Мультик про крокодила Гену (Ванька, до речі, наполегливо називав його Геєм, можливо небезпідставно)– це взагалі антирадянська пропаганда: «Тобі, Чебурашка, у нас працювати не можна. -Чому? – З'їдять.» А цей героїчний радянський міліціонер, який переконався, що крокодил Гена з Чебурашкою самостійно побудували дитячий майданчик, і з почуттям виконаного боргу сказав: «За компресор не хвилюйтесь. Ми його доставимо самі». Все як у справжньому житті.
А ця фраза злодійкуватого продавця шкільної форми: «Ваших розмірів не завозили. Ніколи» стала для мене головною при кожному шоппінг турі у пошуках чогось, у що я можу просто влізти.
Казки – це взагалі жахи. Усілякі «Обитель зла» просто у прольоті. Дуже вразила казка про хлопчика-з-пальчика, в якій батьки через матеріальні складнощі кожного разу відправляють маленьких дітей помирати у ліс. «Кресало» взагалі «повчальна» казка: «добрий» солдат спочатку відрубав голову відьмі, яка йому дала шанс збагатитися, а потім вбив короля та одружився на його доньці. Так що діти змушують нас шукати свої імпровізації розвитку подій у казках. Мій кум, наприклад, кожну страшну казку закінчував так: а потім вони усі добре поїли і пішли спати.
Діти навчили мене любити себе, бо нас вони люблять всупереч та незважаючи на. У якійсь момент я почала вірити в те, що у них є реальні підстави дивитися на мене зачарованими очима і казати лагідні слова. Ця віра у себе дозволила мені позбавитися багатьох комплексів, зокрема бажання компенсувати брак самодостатності увагою чоловіків. Я більше не залежу від зовнішньої оцінки та не потребую обов'язкового визнання своєї гідності. Яких би я не припустилася промахів у стосунках, я знаю, що у мене є любов моїх дітей, і це найважливіша оцінка.
