Хто і навіщо хоче повернути Росію в клуб G?

Марія Богдановська

20 серпня президент США Дональд Трамп на черговій прес-конференції заявив, що Росії варто повернутися до G7. Причиною він назвав той факт, що багато речей, які обговорюються на засіданнях, стосуються РФ.

Крім того, голова Білого додому додав, що виключення Москви з клубу в 2014 році (через анексію Криму та підтримку сепаратистів на Донбасі) було рішенням його попередника Барака Обами. Мовляв, останнього Путін «перехитрив» і тим самим, викликав незадоволення з боку тодішньої американської адміністрації.

Це не перша заява Трампа щодо можливого повернення РФ до неофіційної організації розвинених країн. І вже традиційно він робить її напередодні саміту. Останній, між іншим, цьогоріч відбудеться 24-26 серпня у курортному місті Біарріц на Антлантичному узбережжі Франції.

Однак раніше американський лідер залишався єдиним з-поміж усіх членів форуму, який відкрито закликав повернутися Росію «за переговорний стіл». Усі інші лідери одностайно заявляли, що подібний сценарій розвитку подій хоч і можливий, але перш за все, за умови досягнення прогресу в українському питанні.

ТО ФРАНЦІЯ ТАКИ ЗА ЧИ НІ?

Цьогоріч ситуація дещо змінилася та набула більш загрозливих масштабів. За суперечливими, але численними даними, на повернення Кремля до G7 погодилася Франція. Але це не точно. Спробуємо розібратися, за яких обставин Росія має шанс перетворити організацію назад на G8, кому це вигідно, а хто – проти.

Почати слід навіть не з останніх слів Трампа, а з повідомлень у CNN про телефонний дзвінок між ним та французьким лідером Емманюелем Макроном, що відбувся у вівторок 20 серпня. Мовляв, у процесі перемовин вони домовилися, що Росію повернуть на саміт уже наступного року (який, до речі, прийматимуть США). За цим же повідомленням, дана ініціатива належала саме Макрону. Як у Білому домі, так і в адміністрації французького президента підтвердили факт телефонного дзвінка, однак пізніше у Парижі заявили, що ідею повернути Кремль у G7 ніхто не пропонував. Пізніше сам Макрон заявив, що такі дії були б «стратегічною помилкою» та «освяченням епохи безкарності», маючи на увазі, що конфлікт на Донбасі та ситуація з Кримом досі не вирішені, а отже і Росії на зібранні робити нічого.

Однак виникає логічне питання, чому тоді запрошувати Володимира Путіна у свою літню резиденцію за тиждень до проведення саміту та переконувати, що РФ – це глибоко європейська держава, якій, насправді, місце серед усіх інших провідних країн світу. Коментар щодо повернення Росії в Раду Європи також носив виключно місіонерський характер, мовляв нам краще контактувати з Москвою усередині організації, інакше ми не зможемо захистити права її громадян та проводити необхідний політичний тиск для боротьби з тими порушенням, що нині існують в межах країни.

Загалом, позиція Макрона – не зрада і не вирок, але чіткий сигнал, що тримати Москву у політичних вигнанцях не дуже хочуть. Особисто для французького лідера це питання його кар'єри як потенційного очільника «якісно нової та об'єднаної Європи», про яку мріє, зокрема, Німеччина, але яку вже не вдасться збудувати пані Меркель. Не виключено, що Макрон має на меті змінити формат самого нормандського процесу, який був до нього й тим самим продемонструвати свою спроможність конструктивно впливати на перебіг речей у відносинах із РФ та на континенті в цілому. Недарма під час прес-конференції, що передували переговорам у резиденції в Брегансоні, він чи то обмовився, чи спеціально сказав, що не бачить особливого прогресу по Криму та Донбасу за останній два роки (а не п'ять, як це насправді є). У будь-якому випадку, наміри французького президента не настільки суперечать та шкодять інтересам Києва, як можна подумати. Однак відкритим залишається питання, чи адекватно він оцінює Кремль як політичного співрозмовника. Ба більше, не забуваймо, що наступного року G7 проходиме у Штатах. І якщо пан Трамп різко не змінить свою позицію щодо Москви, то на майбутній зустрічі ми її лідера побачимо з дуже високою вірогідністю.

ПОЗИЦІЇ ІНШИХ ЧЛЕНІВ КЛУБУ

Перше за все нагадаємо, що G7 – це не організація з чітким статутом та процедурою входження/виключення. Росію перестали запрошувати на зустрічі за «джентельменською угодою» між рештою членів, тому особливого значення кількість тих, хто за чи проти повернення Москви, немає.

Нині офіційну позицію щодо останніх подій напередодні саміту висловив тільки британський прем'єр Боріс Джонсон. Він днями наголосив, що беручи до уваги всі «провокації», інспіровані Росією і конфлікти, у яких вони бере участь (необачно назвавши при цьому війну в Україні громадянською), говорити про її повернення на саміт зарано.

Друга за потужністю економіка у клубі G, Японія поки що теж не висловилася з цього приводу. Але пригадуючи 2016, коли офіційний Токіо приймав у себе зустріч лідерів країн та лінію, обрану прем'єр-міністром Абе по відношенню до Кремля (Путіна не запросили на саму зустріч, але наприкінці місяця Абе сам відвідав Сочі для проведення перемовин, а потім із візитом у японську столицю прибув і сам президент РФ), ідея з поверненням Росії до полілогу навряд чи здаватиметься японському політикуму позбавленою сенсу. Навіть попри те, що сама країна сонця, що сходить, не з чуток знає, що таке анексія та навіть не підписала мирний договір із РФ по закінченню Другої світової війни, економічні зв'язки між державами тісні, а у світлі заяви Трампа (що він вітатиме будь-чию ініціативу розпочати процес реінтеграції Росії в G) Абе дійсно може взяти на себе відповідну роль, коли для цього настане слушний момент.

Позиція Італії загалом досить зрозуміла: правий уряд на чолі з міністром Джузеппе Конте (який подав у відставку буквально два дні тому) відкрито підтримував Путіна та неохоче виступав за санкції проти Кремля.

Із Канадою та Німеччиною справи виглядають значно краще. Ці дві країни стабільно відстоюють необхідність несилового, однак ефективного вирішення питання з Донбасом та Кримом. Проте у Німеччині зараз на горизонті політична криза у зв'язку із завершенням епохи Меркель, а Канада, окрім нас, має ще багато інших справ.

Загалом ситуація, що складається, укотре підтверджує приказку «на міжнародну спільноту сподівайся, але і сам задніх не паси». Із Росією у G7 чи без неї вирішувати за нас наші проблеми ніхто не збирається. Чи дійсно світ розуміє, що із собою принесе така «політика нового умиротворення» по відношенню до Кремля – питання часу. Часу, якого в нас немає.