Від "хочу" до "можу": що допомагає ветеранам і ветеранкам займатися спортом
88,2% ветеранів і ветеранок хочуть регулярно займатися спортом, однак не всі мають для цього реальні можливості. Дослідження Центру ініціатив "Повернись живим" показало, що між бажанням тренуватися та регулярними заняттями стоять не лише питання мотивації, а й доступності інфраструктури, вартості, часу, інформації та фахового супроводу.
Дослідження «Залучення ветеранів(-ок) до спорту: шляхи, бар'єри, мотивація» аналізує, як ветерани й ветеранки долучаються до спортивних програм у громадах, що заважає їм почати або продовжити тренування та які умови можуть спростити цей шлях. Авторка дослідження — аналітикиня Центру ініціатив «Повернись живим» Ганна Самчук.
У чому проблема?
Між бажанням займатися спортом і можливістю регулярно тренуватися є помітний розрив. 88,2% опитаних ветеранів і ветеранок хочуть займатися спортом регулярно, тоді як 79,1% вважають, що мають для цього реальну можливість.
Серед тих, хто зараз не тренується, різниця ще відчутніша: 66,7% хочуть почати займатися спортом, але лише 52,9% вважають, що можуть це зробити.
Тобто проблема не зводиться до браку мотивації. Людина може хотіти тренуватися, але не мати поруч відповідної спортивної програми, достатньо часу або коштів на заняття, не знати, куди звернутися, чи сумніватися, чи буде обране навантаження безпечним після травми або поранення.
Серед основних перешкод учасники й учасниці дослідження назвали:
- 23,6% — відсутність спортивних програм у громаді;
- 21,8% — завантаженість на роботі та в побуті;
- 20,5% — невпевненість у власних силах після травм чи поранень.
Також респонденти згадували брак енергії після лікування, побоювання нашкодити здоров'ю, недостатнє знання про адаптивний спорт і складність пошуку комфортного середовища для занять.
Окремою проблемою є доступ до інформації. Можливості для занять спортом можуть існувати, але людина просто не знати про них.
«Головне, щоб не було інформаційного вакууму. Інформаційний вакуум — це оця болячка, яка дуже впливає на все», — зазначив представник громади, який брав участь у дослідженні.
За словами іншого представника громади, інформація часто поширюється через уже сформовані ветеранські спільноти. Ті, хто до них не долучений, можуть залишатися поза цими каналами комунікації.
Яке рішення?
Результати дослідження показують: для залучення ветеранів і ветеранок до спорту недостатньо просто створити спортивний майданчик чи відкрити безкоштовну секцію. Потрібно зробити весь шлях до тренування зрозумілим і доступним — від першої інформації про можливість займатися до регулярного відвідування занять.
Насамперед учасники й учасниці опитування назвали три умови, які допомогли б їм почати або повернутися до тренувань:
- зручна локація — 65,5%;
- пільги, компенсація або безоплатний доступ — 55,5%;
- можливість тренуватися у спільноті однодумців і побратимів — 40%.
Важливо також враховувати, що потреби людей на різних етапах залучення до спорту відрізняються.
Для тих, хто вже тренується, більш актуальними є питання логістики та фінансів. Натомість серед тих, хто лише планує почати, значно вища потреба у фаховій консультації: 39,2% цієї групи хотіли б отримати пораду лікаря або реабілітолога. Серед тих, хто вже займається спортом, таких рекомендацій потребують 14,1%.
Це означає, що спортивні програми для ветеранів і ветеранок мають бути достатньо гнучкими, щоб відповідати різним потребам — залежно від стану здоров'я, попереднього спортивного досвіду, місця проживання та інших обставин.
Як це працює?
На практиці доступність спорту для ветеранів і ветеранок складається з кількох елементів.
Перший — зрозуміла інформація. Людина має знати, де у її громаді можна тренуватися, які програми доступні, хто може до них долучитися та як це зробити.
Другий — фізична й фінансова доступність. Спортивна локація має бути зручною для людини, а вартість занять — не ставати додатковою перешкодою. Особливо це важливо для громад, де спеціалізованої інфраструктури небагато.
Третій — фаховий супровід. Для частини ветеранів і ветеранок повернення до фізичної активності потребує консультації лікаря, реабілітолога або тренера, який розуміє особливості адаптивного спорту.
Четвертий — спільнота. Можливість тренуватися разом із людьми зі схожим досвідом також може бути важливою умовою залучення до спорту.
Водночас спортивні програми не можуть існувати окремо від інших потреб людини. Як зазначив один із представників громад, перш ніж долучатися до спорту чи дозвілля, ветерану може бути необхідно вирішити базові життєві питання.
«Поки ветеран не закриє свої базові потреби, йому буде плювати на роботу, на спорт, на дозвілля. Тобто спочатку ветеран повинен закрити свої первинні потреби», — сказав він.
Тому ефективна спортивна програма — це не лише зал, майданчик чи тренер. Це система, у якій людина може отримати інформацію, безпечно почати займатися, дістатися до місця тренувань, за потреби отримати фахову пораду та знайти середовище, у якому їй комфортно.
«Якщо навіть соціально активні ветерани стикаються з такими бар'єрами, то для менш залучених груп цей шлях ще складніший. Ефективна спортивна програма — це не лише відчинені двері залу. Це зрозуміла навігація, логістична й фінансова доступність, фаховий медичний супровід і середовище своїх», — підсумовує Ганна Самчук.
Водночас автори дослідження застерігають від надто широкого узагальнення результатів. Опитування поширювали через ресурси Центру ініціатив «Повернись живим» та ветеранські спільноти, тому серед респондентів переважають соціально активні ветерани й ветеранки.
Дослідження показує: запит на регулярні заняття спортом серед ветеранів і ветеранок є, однак самого бажання недостатньо. Щоб воно перетворилося на регулярну фізичну активність, громадам важливо працювати не лише над спортивною інфраструктурою, а й над інформацією, доступністю, фаховим супроводом та спільнотами.
Саме так дистанція між «хочу» і «можу» може ставати коротшою.
Фото надане організаторами
