Помер радянський політв’язень Василь Овсієнко

На 75-му році життя помер визначний громадський діяч, політв'язень радянських часів Василь Овсієнко.

Про це ввечері в середу, 19 липня, повідомив журналіст, редактор сайту "Історична правда" Василь Кіпіані.

"Друзі, погана новина. Не стало Василя Овсієнка – людини численних чеснот, християнина, українського філолога, редактора, літописця руху опору, популяризатора життя і творчості Василя Стуса та інших дисидентів, політв'язня брєжнєвсько-горбачовських таборів. Ми були дуже близькі. Останні роки пан Василь хворів. На цьому тижні ми обговорювали з його племінниками переведення в краще місце для реабілітації та лікування. Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони", – зазначив він.

Довідка

Василь Овсієнко – український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв'язень радянських концтаборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи.

Біографія Василя Овсієнка

Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки Радомишльського району Житомирської області.

Після закінчення школи у 1966-му працював у колгоспі, а із 1967 року – літпрацівником районної газети у Народичах.

У 1967–1972 роках навчався на філологічному факультеті Київського університету.

Навесні 1968 року виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Розповсюджував український самвидав у середовищі студентів.

У 1972 році допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати журнал «Український вісник» і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України».

З серпня 1972 працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького району на Київщині, де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психлікарнею.

5 березня 1973 року заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації та пропаганди. Вирок: 4 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Під час відбування цього терміну в мордовських таборах ЖХ-385/19 (Лісне Теньгушовського району) і 17-А (Озерне Зубово-Полянського району) брав участь в акціях протесту.
20 серпня 1976 року на «профілактиці» в Київському КДБ відмовився від визнання вини.

Звільнившись у березні 1977-го, жив під адміністративним наглядом у рідному селі й працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував листування з іншими дисидентами та їхніми родинами. Його інформація про події в Мордовських таборах була опублікована в «Хронике текущих событий» і використана Українською Гельсінкською Групою.

18 листопада 1978 був затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього членкині УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вилаяв його матом і виштовхнув із сільради. Овсієнко подав на міліціонерів і кадебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору міліціонерам — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики.

8 лютого 1979 року засуджений Радомишльським райсудом до 3 років позбавлення волі «за спротив міліції». Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході.
Відбував ув'язнення в зонах №55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і №71 (м. Коростень Житомирської обл.).

Відмовився свідчити у справах Л. Лук'яненка, М. Матусевича, Г. Снєгірьова, В. Стуса, Д. Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.

26 серпня 1981 року засуджений Житомирським обласним судом «за антирадянську агітацію й пропаганду».
Відбував покарання у таборі особливого режиму ВС-389/36 в селі Кучино Чусовського району Пермської області разом із Василем Стусом та іншими українськими політв'язнями.
Помилуваний указом Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 року.

Після звільнення знову працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили.

У вересні 1988 увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської Спілки, очолював її Житомирську філію.
З квітня 1990 року був секретарем Української республіканської партії з видавничих справ. З травня 1997 року – заступник голови Республіканської християнської партії.

З червня 1998 року – координатор програми Харківської правозахисної групи. Записав і опублікував найбільшу кількість інтерв'ю із політв'язнями, поповнював електронний архів ХПГ біографічними довідками політв'язнів.

Учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина в листопаді 1989 року і створення в селі Кучино Пермської області РФ Меморіалу жертв тоталітаризму.

12 січня 2000 року Василю Овсієнку була присуджена премія ім. Василя Стуса за публіцистику.
Також лауреат премії Огієнка в номінації «Громадська діяльність».

Нагороджений орденами:

• князя Ярослава Мудрого V ступеня (7 квітня 2009) — за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження;
• «За заслуги» III ступеня (26 листопада 2005) — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність;
• «За мужність» I ступеня (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.