fbpx
Сьогодні
16:25 14 Січ 2022

У США заявили, що російській армії бракує вантажівок для швидкого вторгнення до України, – Forbes

Фото: Forbes / RUSSIAN SOCIAL MEDIA

В американському виданні Forbes вважають, що в російській армії бракує вантажівок для швидкого транспортування техніки в разі повномасштабного вторгнення до України.

Як повідомляє УП, про це пише видання Forbes з посиланням на слова підполковника армії США Алекса Вершиніна

"Російській армії бракує вантажівок, щоби забезпечити логістичну потребу в транспортування техніки на відстані 90 миль (близько 145 км – ред.) від своїх складів боєприпасів (у Росії – ред.).

Російська армія має 10 бригад матеріально-технічного забезпечення. Кожна керує близько 400 вантажівками. Навіть якщо припустити, що росіяни мобілізують кожну бригаду й всі вантажівки будуть у справному стані впродовж військової кампанії, усіх наявних вантажівок забракне.

Хоча кожна армія має свої відмінності, зазвичай в одній армії (як військовому з'єднанні – ред.) є від 56 до 90 установок залпового вогню. Щоби заповнити лишень одну установку для пострілів, боєприпасами заповнюють увесь кузов вантажівки. Тобто якщо одна армія плануватиме здійснити один залп, потрібно застосувати від 56 до 90 вантажівок одночасно.

РОСІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ТЕХНІКА НА ВІЙСЬКОВІЙ БАЗІ ІВАНОВО-СЕВЕРНИЙРОСІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ТЕХНІКА НА ВІЙСЬКОВІЙ БАЗІ ІВАНОВО-СЕВЕРНИЙ

Фото: GETTY IMAGES

Щоби поповнити установки для одного залпу, доведеться забрати половину спроможності однієї бригади матеріально-технічного забезпечення в постачанні амуніції. Проте, (біля кордонів України також розміщені – ред.) від 6 до 9 батальйонів сухопутної артилерії, 9 батальйонів засобів протиповітряного захисту, 12 батальйонів піхоти механізованих військ та розвідки, від 3 до 5 танкових батальйонів, а ще постачання для мінометів, протитанкових гранатометів й амуніції для стрілецької зброї. Годі й казати про необхідність постачання провіанту, медикаментів та інженерних засобів", – коментує Вершинін.

Експерти в статті доводять, що наразі російське військове керівництво залежить від справності своїх залізничних шляхів та транспортних вагонів. До кордонів техніку та особовий склад переважно доставляли залізницею.

Проте російські поїзди не можуть під'їжджати до лінії фронту на території України. Для оперативного й безперебійного здійснення бойових завдань, російській армії доведеться використовувати вантажні автомобілі.

Експерти припускають, що російський військовий штаб може вирішити доставляти амуніцію та боєприпаси гвинтокрилами або цивільними автотранспортом, але цього, на їхню думку, також недостатньо.

Автори статті наголошують, що українській армії слід зважити на цей недолік у логістиці російської армії. У разі повномасштабного вторгнення Росії, вони радять українському командуванню мати на увазі також і "нудні", за їхніми словами, цілі, як-то вантажні автомобілі росіян.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

2 коментаря

спочатку нові
за рейтингом спочатку нові за хронологією
1
Максим

«Я конечно презираю отечество моё с головы до ног». -- А. С. Пушкин ................................................................................................................................................
.................................................................................................................................................................

2
Максим

Poccия - самая лживая страна в истории человечества!

Мне было тринадцать лет, когда Сталин начал войну с Финляндией. Красная Армия перешла границу, и на следующий день советский народ услышал по радио: «В городе Териоки восставшими рабочими и солдатами образовано Временное народное правительство Финляндской Демократической республики». Отец сказал: «Вот видишь, ни одна страна не сможет с нами воевать, сразу же будет революция».

Я не поленился, достал карту, посмотрел и сказал: «Папа, а ведь Териоки прямо рядом с границей. Похоже, что наши войска вошли в него в первый же день. Не пойму — какое восстание и народное правительство?»

И вскоре оказалось, что я был абсолютно прав: у одного мальчика из моего класса старший брат был в войсках НКВД и уже через несколько месяцев по секрету рассказал ему, что он был среди тех, кто вслед за вошедшей в Териоки пехотой Красной Армии ввозил туда товарища Отто Куусинена, руководителя финской компартии. А впоследствии все стало широко известно. Вот тогда–то я, почти еще ребенок, но, видимо, с зачатками понимания политики, впервые подумал: «Как же может наше правительство так врать?»

А через два с небольшим года, после нападения Гитлера, когда я, уже пятнадцатилетний подросток, работал санитаром в эвакогоспитале на улице Разгуляй, рядом с метро «Бауманская», я долго разговаривал с ранеными, которых привозили из–под Ржева (ни один не пробыл на передовой больше пяти дней, ни один), и то, что они рассказывали о том, как идет война, настолько отличалось — особенно если речь шла о потерях— от официальной пропаганды, что доверие к власти полностью исчезло.

Уже много десятилетий спустя я узнал, что из ребят 1921, 1922 и 1923 г. рождения, мобилизованных и отправленных на фронт в первый год войны, живыми и здоровыми вернулись — т р о е из каждых с т а человек. (Между прочим, наши историки и генералы до сих пор врут, как сивые мерины, намного преуменьшая — для чего, спрашивается, зачем? — наши потери.?)

А еще спустя двадцать лет был Карибский кризис, и я в самые горячие дни работал фактически как помощник директора института, Анушевана Агафоновича Арзуманяна, а он был шурином Микояна, а Микояну Хрущев поручил заниматься Кубой. Поэтому я был в центре событий и по разным репликам директора догадывался, что наши ракеты действительно на Кубе. Но с каким невероятным возмущением почти кричал обычно спокойный министр Громыко, разоблачая «гнусную ложь» американцев по поводу якобы завезенных на Кубу советских ракет!

Как выходил из себя от негодования наш посол в Вашингтоне Добрынин, когда его спрашивали про ракеты, а как буквально бились в истерике известные на всю страну телекомментаторы, оравшие: «Да разве может хоть один человек в мире, знающий миролюбивую политику советского правительства, поверить, что мы привезли на Кубу ракеты?»

И тoлько когда президент Кеннеди показал всему миру аэрофотосъемки, на которых явно, четко были видны наши ракетушки — матушки — пришлось дать задний ход, и я помню выражение лица Арзуманяна, когда он рассказал, что его высокопоставленный шурин улетает на Кубу, чтобы уломать Фиделя Кастро не возражать против унизительного вывоза наших ракет обратно. И потом— хоть кто–нибудь извинился, признался? Дa ничего подобного.

А еще через нeсколько лет наши танки вошли в Прагу, и я помню, как в райкомах партии по всей Москве собирали лекторов, пропагандистов и агитаторов, чтобы дать им официальную установку : наши войска на д в а ч а с а (!) опередили ввод в Чехословакию войск НАТО. Кстати, потом то же самое будут говорить об Афганистане: несколько месяцев тому назад один таксист, ветеран — «афганец», сказал мне: «А все же не зря мы туда вошли, ведь еще несколько дней — и в Афганистане были бы американцы».

A еще я помню историю со сбитым южнокорейским пассажирским авиалайнером, когда погибли сотни людей. Официальная версия гласила, что самолет просто ушел в море, всем выезжавшим за границу строго–настрого было приказано только это и говорить. А Чернобыль, когда простые советские люди, поверившие в официальную линию («всего лишь авария») писали в «Правду» письма с протестом.

Против чего..........? !.
Прoтив того, как довели атомную станцию до катастрофы? Да нет, что вы! Против бессовестной клеветы западных средств информации, которые брешут что–то о радиоактивности, об угрозе жизни людей. И помню фото в газете: собачка, виляющая хвостиком, и текст: «Вот один из чернобыльских домов. Хозяева на время уехали, а песик сторожит дом».

Pовно 65 лет я жил в царстве лжи. Самому тоже приходилось врать — а как же... Но повезло — я был востоковедом, можно было по мере возможности избегать сюжетов, требовавших разоблачения Запада. А сейчас, когда студенты спрашивают: «Действительно ли советская система была самой бесчеловечной и кровавой?», — я отвечаю: «Нет, был и Чингисхан, и Тамерлан, и Гитлер. Но вот более лживой системы, чем наша, не было в истории человечества».

Почему я все это вспомнил?
Даже не знаю..... . . .
Может быть потому, что где–то промелькнула какая-то информация о каких–то неопознанных военных на Украине...
.

Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: